Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Я, Безіле, багато що завдячую Гаррі, – озвався він урешті, – і то більше, ніж вам. Ви тільки навчили мене марнославства.

– І я вже покараний за це, Доріане… Або колись буду покараний.

– Не розумію, до чого це ви, Безіле, – обернувся Доріан. – І чого ви хочете від мене? Ну, чого?

– Я хочу того Доріана Ґрея, що я малював, – сумно промовив художник.

– Безіле, – сказав Доріан, підходячи до нього і кладучи руку йому на плече. – Ви прийшли занадто пізно. Вчора, коли я почув, що Сібіл Вейн збавила себе віку…

– Збавила себе віку! О Боже! Невже це правда? – аж зойкнув Голворд, зводячи нажаханий погляд на Доріана.

– А хіба ви, любий Безіле, думали, що то був просто нещасливий випадок? Ясна річ, ні! Вона сама збавила себе віку!

Художник затулив обличчя руками.

– Оце жах! – пробурмотів він, здригнувшись.

– Ні, – мовив Доріан Ґрей, – ніякого жаху тут нема. Навпаки, це велика романтична трагедія нашої доби. У пересічних акторів справжнє життя звичайно найбанальніше. З них виходять зразкові чоловіки, вірні дружини, – словом, сама нудота. Ви розумієте, що я маю на увазі, – оту буржуазну доброчесність і таке інше. Але Сібіл і на крихту не була схожа на них. Вона й у власному житті зазнала високої трагедії. Вона завжди була героїня. Того останнього вечора, коли ви бачили її, вона грала погано, бо спізнала реальність кохання. А дізнавшись про його примарність, вона померла – так, як померла б і Джульєтта. Вона просто повернулася назад, у царину мистецтва. Її доля має щось від мучеництва. Така сама зворушливість безплідних мук, така сама намарно втрачена краса… Але не думайте, Безіле, що я не страждав. Був такий момент! Якби ви прийшли вчора так приблизно о пів на шосту чи за чверть до шостої, – то застали б мене в сльозах. Навіть Гаррі, котрий, власне, й приніс мені цю звістку, не мав ані гадки про те, що я пережив. Я страждав неймовірно! А потім це минуло. Не можу ж я те саме почуття переживати вдруге. Та й ніхто не може, крім сентиментальних людей… Ви страх як несправедливі до мене, Безіле. Ви прийшли мене заспокоїти, – це дуже люб’язно з вашого боку, – а побачивши, що я спокійний, розпалюєтесь гнівом. Ото маєте людську співчутливість! Ви нагадали мені історію про одного філантропа, що її розповідав Гаррі. Той добродій років двадцять усе намагався чи то усунути якесь свавілля, чи то змінити якийсь несправедливий закон – забув, що саме. Врешті він домігся свого, і – розчарування його не знало меж! Йому не лишилось анічогісінько робити – він мало не вмер з нудьги і зробився переконаним мізантропом… Та коли ви й справді, любий друже, хочете мені душу розважити, навчіть мене, як забути те, що сталося, або як подивитись на нього з мистецького погляду. Чи ж не писав Ґотьє[64] про la consolation des arts?[65] Пригадую, колись у вашій робітні мені навернулась під руку книжечка в пергаментній оправі, і в ній я помітив цей захопливий вираз. Я ж не схожий на того молодика, що вважав, ніби жовтий атлас може втішити людину в усіх життєвих знегодах. Пам’ятаєте, ви розповідали мені про нього, як ми їздили до Марла?[66]… Я люблю красиві речі, яких можна торкатись і брати до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер’єри, розкіш, пишнота – усе це дає чимало втіхи. Але мистецький темперамент, що ці речі породжують чи бодай пробуджують, для мене далеко цінніший! Стати глядачем власного життя – це, як каже Гаррі, значить уникнути життєвих страждань. Я знаю, вас дивують мої слова. Ви ще не збагнули, наскільки я розвинувся. Коли ми з вами познайомились, я був хлопчак. Тепер я дорослий. У мене нові нахили, нові думки, нові поняття. Я став інакшим, але ви не повинні мене розлюбити. Я змінився, так, але ви повинні завжди лишатися моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все ж я знаю: ви кращі за нього. Ви не сильніші – ви занадто боїтеся життя, – але ви таки кращі. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я є, такий є. Що тут поробиш?

Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому – адже Доріанів образ позначив якісний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб ізнов йому дорікати. Та й кінець кінцем байдужість юнакова – лише скороминущий настрій. У Доріані ж так багато доброго, так багато шляхетного…

– Гаразд, Доріане, – сказав нарешті Голворд з сумною усмішкою, – я більше не згадуватиму цієї жахливої історії. Сподіваюсь тільки, що ваше ім’я не буде вплутане в цю справу. Сьогодні мають провадити слідство. Вас не викликали?

Доріан похитав головою, досадливо скривившись від слова «слідство», – такі докладності відгонять чимось грубим і вульгарним.

– Вони не знають мого прізвища, – відповів він.

– Але ж дівчина, мабуть, знала?

– Тільки ім’я. І я цілком певний, що вона нікому його не сказала. Вона розповідала мені, як у театрі їм дуже кортіло дізнатись, хто я такий, а вона всім відказувала, що моє ім’я – Чарівний Принц. Як це гарно з її боку! Безіле, ви повинні намалювати мені її портрет. Я хотів би мати на пам’ять від неї щось тривкіше, ніж згадки про кілька поцілунків і пестливих слів.

– Та вже спробую, Доріане, коли вам цього так хочеться. Але ви й самі повинні знову мені позувати. Без вас у мене й робота не йде.

– Ні, Безіле, тепер я ніколи вам не позуватиму! Це неможливо! – відсахнувся Доріан.

Художник здивовано глянув на нього.

– Що за дурниці, любий! Ви хочете сказати, що вам не подобається той ваш портрет? А де він, до речі? Чого це ви надумали його запнути? Дайте-но я гляну на нього. Це ж найкращий мій твір. Відсуньте ширму, Доріане. Ні, це просто обурливо, що ваш служник так його заховав! Тож-бо я завважив одразу, як увійшов, що в кімнаті щось не те…