Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Ми лише на початку нашої дружби, Доріане, – відповів лорд Генрі, тиснучи йому руку. – До побачення. Сподіваюся побачити вас до пів на десяту. Пам’ятайте – співає Патті!

Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось, камердинер порається неймовірно мляво.

Тільки-но Віктор вийшов з кімнати, як Доріан метнувся до ширми й відсунув її. Ні, ніяких нових змін не було. Певно, до портрета звістка про смерть Сібіл Вейн дійшла раніше, ніж до нього самого. Портрет сприймав події відразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота в ту саму мить, коли дівчина випила отруту, чи що там було… А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі у живого Доріана? Юнак розмірковував над цим, сподіваючись колись побачити на власні очі, як змінюватиметься портрет, і аж здригався від самої цієї думки.

Бідолашна Сібіл! І яке ж це все романтичне! Вона часто вдавала смерть на сцені, а тоді Смерть сама торкнулась її і забрала з собою. Як Сібіл зіграла цю останню моторошну сцену? Чи кляла його, вмираючи? Ні, вона вмерла з кохання до нього, і кохання тепер повік буде його святинею. Сібіл спокутувала все офірою свого життя. Він більше не згадуватиме, скільки вистраждав через неї того жахливого вечора. Він пам’ятатиме її, як чарівний трагічний образ, посланий на велику сцену життя явити світові верхівну реальність Кохання… Чарівний трагічний образ?… Очі в Доріана зайшли слізьми, коли йому на пам’яті постав її дитинний вид, її принадні й трохи начеб вередливі рухи, її сором’язка трепетна грація. Він похапцем змахнув сльози і знову подивився на портрет.

Доріан Ґрей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього – життя і його безмежна цікавість до життя. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів – усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого.

Болем оперезало його на думку, як знівечиться прегарний образ на полотні. Якось одного разу, немов передражнюючи Нарциса, він поцілував чи, вірніше, вдав, ніби цілує ці намальовані уста, що тепер так злостиво кпили з нього. Щоранку він засиджувався перед портретом, зачудований його красою і, як йому часом здавалося, справді мало не закоханий у нього. А тепер – невже портрет усе буде змінюватись, відбиваючи в собі кожну спокусу, якій Доріан улягатиме? І стане страхітливо потворним, і його доведеться сховати під замок, і схоронити від сонця, що так часто золотило йому красні кучері? Який жаль! Який жаль!

На мить у Доріана в мозку промайнуло бажання припасти в мольбі, щоб зникло це жахливе порозуміння між ним і портретом. Адже портрет змінився на його, Доріанове, благання, отож, може, після нового благання портрет перестане змінюватись?…

А проте хто, знаючи бодай трохи про життя, не спокусився б вічною молодістю, хоч би якою примарною ця можливість виглядала і хоч би якими фатальними наслідками загрожувала? Та й хіба це йому підвладне? Хіба й справді то його благання спричинило таку зміну? А чи не мало це все якихось наукових підстав під собою? Якщо думка впливає на живий організм, то чом би їй не впливати і на мертву, неорганічну матерію? І більше навіть – хіба не може й без нашої думки чи усвідомленого бажання зовнішній світ вібрувати в унісон з нашими настроями й почуттями, хіба не можуть якісь таємничі потяги чи невідомі властивості привертати один атом до іншого? А втім, підстави – це пусте. Ніколи вже він не зваблюватиме благаннями жахливих надприродних сил. Якщо портретові суджено змінюватись, нехай змінюється. І більше нічого. Навіщо занадто доскіпуватись?

Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет стане для нього магічним дзеркалом. Якщо спершу в ньому він побачив справжню свою зовнішність, так тепер побачить справжню свою душу. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зів’яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це – головне.

Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов у спальню, де на нього чекав служник. Годиною пізніше він був уже в опері, і в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі, схиляючись над його кріслом.

Розділ IX

Вранці наступного дня, коли Доріан сидів за сніданком, до нього зайшов Безіл Голворд.

– Я такий радий, що застав вас, Доріане! – повагом почав художник. – Я заходив учора ввечері, але мені сказали, що ви в опері. Звичайно, я знав, що це неможливе. Ви хоча б домашнім сказали, куди насправді йдете! Я весь вечір перебув у жахливій тривозі, побоюючись, щоб за однією трагедією не сталося іншої. Ви ж могли б сповістити мене телеграмою, скоро тільки дізналися. Я про це прочитав цілком випадково у вечірньому випуску «Ґлобу», що потрапив мені на очі в клубі, і враз кинувся сюди, але, на превеликий жаль, не застав вас. Я не можу й передати вам, як мене приголомшило це нещастя! Розумію, як ви мусите страждати. Але де ж ви були? Мабуть, до її матері їздили? Я зразу був подумав і собі податися слідом за вами – адреса є в газеті, це десь ніби на Юстон-роді, чи що. Але чим би я міг зарадити такому лихові? То й пощо було втручатись?… Нещасна мати! Як їй зараз важко! Адже ж то єдине її дитя. Що вона каже про все це?

– Любий Безіле, звідки я маю знати? – знудьговано пробурмотів Доріан Ґрей, потягуючи жовтаве вино з добірного венеційського келиха в золотих бусинах. – Я був в опері. І вам треба було б туди приїхати. Я познайомився з леді Ґвендолен, сестрою Гаррі, – ми сиділи в її ложі. Вона дуже чарівна жінка, та й Патті співала просто божественно! Не говоріть про бридкі речі, Безіле. Коли їх не згадувати, вони не існують. Гаррі має рацію – лише слова надають явищам реальності. А мати Сібіл, між іншим, не сама – вона має й сина; вродливий, певно, хлопець! Але він не виступає на сцені. Він чи не моряк… Та краще розкажіть про себе, Безіле, над чим тепер працюєте…

– Ви були в опері?… – повільно і з болем у голосі перепитав Голворд. – Ви були в опері у той час, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у жалюгідній халупі? Ви можете казати мені, що інші жінки виглядали чарівно і що Патті співала божественно, – і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі? І-і, чоловіче! Подумайте лишень, які жахіття чекають на її маленьке біле тіло!

– Замовкніть, Безіле! Я не хочу цього чути! – вигукнув Доріан, пориваючись на ноги. – Не згадуйте мені про це! Що сталося, те сталося. Що минуло, те минуло.

– Для вас учорашній день уже минувшина?

– До чого тут час? Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може спекатись жури так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу підкорятися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, – але щоб вони були мені підвладні!

– Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. Виглядаєте ви все тим самим чудовим хлопчиком, що день у день приходив до мене в робітню позувати. Але тоді ви були простим, безпосереднім, ніжним, ви були найчистішим створінням у цілому світі. А зараз… Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите, як людина без жалю в серці… Це все вплив Гаррі, я знаю.

Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвилину дивився на колихке зело саду, заллятого сонцем.