Розділ «Частина друга»

Ланнон Гіканус був задоволений, хоч і намагався не робити це очевидним. Він стояв біля вікна й дивився вниз на гавань, де п’ять галер стояли, причалені до кам’яної пристані. Ланнон накрутив одне з пасом бороди на палець і всміхнувся таємничою усмішкою.

У кімнаті за його спиною Ріб-Адді читав своїм строгим і точним голосом, розчісуючи пальцями скуйовджену сиву бороду:

– В Опет сьогодні доставлено з південних, порослих травою рівнин п’ятдесят вісім великих бивнів слонової кістки загальною вагою шістдесят дев’ять талантів.

Ланнон швидко обернувся, приховуючи свою втіху за сердитою усмішкою.

– А ти був присутній при зважуванні? – запитав він.

– Як і завжди, володарю, – запевнив його Ріб-Адді, а його писарі подивилися вгору від своїх записів, побачили, як пом’якшився вираз Великого Лева, усміхнулися й задоволено закивали головами.

– Добре, – пробурчав Ланнон і знову обернувся до вікна, тоді як Ріб-Адді читав далі.

Його голос лунав монотонно, й Ланнон відчув, як його увага втікає невідь-куди, хоч підсвідомість пильно стежила, чи не пролунає в голосі головного рахівника якась фальшива нота. Ріб-Адді мав звичку злегка підвищувати голос щоразу, коли досягав такого місця у своєму звіті, яке могло викликати невдоволення Великого Лева – низький прибуток, невиконане зобов’язання, – бо в таких випадках Ланнон щоразу нападав на нього. Це переконувало Ріба-Адді в тому, що Великий Лев – фінансовий геній і від нього неможливо приховати нічого.

Розум Ланнона помандрував геть, зачіпаючись за якісь випадкові думки, перекидаючи розумові камені, аби побачити, що там під ними ховається. Він подумав про Гая й відчув, як холодний вітер повіяв над поверхнею його задоволення. Була якась тріщина в їхній дружбі. Гай змінив своє ставлення до Ланнона, й Ланнон шукав причину такої зміни. Він відкинув думку, що це є наслідком їхнього тривалого відчуження. Причина була в чомусь іншому. Гай став замкненим, потаємним. Він тепер рідко проводив свої ночі в палаці, ділячи гру в кості, вино й сміх із Ланноном. Нерідко, коли Ланнон посилав по нього вночі, то замість того, щоб побачити Гая з лютнею на плечі та новою баладою, яку він збирався проспівати, приходив раб і повідомляв, що Гай хворий або спить, або пише.

На цю думку Ланнон спохмурнів, і тут він почув, як голос Ріб-Адді в його розповіді на мить підвищився, й він обернувся до нього й спопелив його поглядом.

– Що там? – прогарчав він й обличчя писарів пожовкли й побіліли від страху.

Вони низько нахилилися над своїми сувоями.

– Мій володарю, стався важкий обвал скелі в південному кінці шахти, – заникуючись, пояснив Ріб-Адді.

Його ніколи не переставало дивувати, що з великої кількості цифр Ланнон негайно хапався за десятивідсоткове зниження видобутку на одній із десятка маленьких шахт серединного царства.

– Хто там наглядач? – запитав Ланнон і наказав змінити того чоловіка. – Це недбалість, яку не можна терпіти, – сказав Ланнон головному рахівникові. – Зменшується видобуток, гинуть цінні раби. Я радше витрачу більше коштів на кріпильне дерево, це буде дешевше в кінцевому підсумку.

Ріб-Адді продиктував наказ одному з писарів, а Ланнон знову повернувся до вікна та своїх думок про Гая. Він пригадав, як усе було раніше, як присутність Гая надавала пікантності атмосфері, де кожен тріумф здавався ціннішим, а кожне розчарування або лихо було легше пережити. Відбувалося багато чого доброго, коли Гай був тут.

У нечасті хвилини самовідвертості Ланнон розумів, що Гай Бен-Амон – єдине людське створінням, на яке він міг дивитись як на друга.

Становище Ланнона відокремлювало його від інших. Він ні до кого не міг наблизитися в пошуках тепла й комфорту, що їх навіть цар потребує. Дружини й діти боялися його. Вони почувалися скуто в його присутності й розлучалися з ним з очевидною полегкістю.

У всьому своєму царстві він має лише одну особу, наділену мужністю, чесністю і байдужістю до наслідків, яка дозволяла йому жити в присутності царя, не зіщулюючись від страху.

«Він мені потрібен, – подумав Ланнон. – Він потрібен мені набагато більше, аніж я потрібен йому. Усі його люблять, але тільки він по-справжньому любить мене».