Розділ «Частина друга»

Він почервонів трохи густіше – то в ньому підіймався гнів. Він не звик, аби в нього щось вимагали.

– Святий отче, ви назвете ціну? – запитала Таніт у Гая, і диявол смикнув Гая за язик.

– Сто пальців чистого золота, – сказав він, перш ніж усвідомив, щó він бовкнув.

То була величезна ціна й виклик Ланнону, що примушував його відступити або заплатити. Таніт усміхнулася знову, провокативні ямочки з’явилися на її щоках, і вона витримала лютий погляд Ланнона, зустрівши його своїм холодним і зацікавленим поглядом. Гай несподівано усвідомив, що він поставив дівчину в дуже небезпечне становище. Ланнон не простить, що його заманили в таку халепу, і Гай поквапився надати йому бодай якийсь шлях до відступу.

– За цю плату Великий Лев може поставити стільки запитань, скільки він тримає пальців на рукояті свого меча.

Ланнон завагався, Гай побачив, що він ще сердитий, але трохи заспокоєний поправкою Гая.

– Я сумніваюся, щоб мудрість дитини коштувала стільки грошей, але мені цікаво випробувати цю дівку, – промурмотів Ланнон, хоч у виразі його обличчя не було найменшого сліду цікавості.

Він узяв свою чашу з вином, зробив великий ковток, потім утер бороду й подивився на Таніт.

– Я йду на північ із місією. Скажи мені, яким буде результат мого походу, – наказав він, і Таніт умостилася на шкіряній подушці, обсмикнувши зелену сукню навколо своїх ніг.

Вона трохи опустила голову, і її зелені очі, здавалося обернулися всередину. Серед гостей запала очікувальна тиша, й усі вони з цікавістю дивилися на неї. Гай помітив, що її щоки зблідли, а навколо її губів утворилася біла смужка.

– Там буде зібрано великий урожай, – хрипко пошепотіла Таніт дивним неприродним і монотонним голосом, – набагато більший, аніж сподівається або усвідомлює Великий Лев.

Гості заворушилися, позираючи одне на одного й пошепки обговорюючи відповідь. Ланнон спохмурнів, почувши слова дівчини.

– Ти говориш про урожай чи про смерть? – запитав він.

– Ви заберете смерть із собою, але смерть повернеться з вами, невідома й таємна, – відповіла Таніт.

Це було пророцтво несприятливе, молоді офіцери занепокоїлися, відразу протверезівши. Гай хотів би втрутитися – він жалкував за свої необмірковані слова та їхні наслідки. Він знав свого царя, знав, що він не вміє ані забувати, ані прощати.

– Чого я повинен боятися? – запитав Ланнон.

– Темряви, – не вагаючись, відповіла Таніт.

– Як я помру?

Ланнон тепер трусився від гніву, його голос звучав гортанно, а голубі очі здавалися мертвими.

– Від руки друга.