Розділ «Частина друга»

Коли пророчиця прийшла, гучні голоси та сміх стихли, й усі з цікавістю втупилися в неї. Висока дівчина з акуратними зап’ястками й щиколотками. На ній довга зелена сукня храмової послушниці, яка залишала її руки відкритими, а її блискуча й гладенька шкіра тьмяно сяяла у мерехтливому світлі ламп. Волосся, темне й м’яке, хмарою опускалося їй на плечі. Вона носила золотий півмісяць Астарти на своєму опуклому чолі, підвішений на тонкому золотому ланцюжку, а в сережках мала два маленькі сонячні камінчики, що сяяли, наче зорі в небі.

Очі в неї зелені, того кольору, який нагадав Гаєві про басейн Астарти в печері храму в Опеті. Повні губи злегка тремтіли, свідчачи про хвилювання з приводу цього несподіваного виклику, тоді як на щоках видніли червоні плями. Проте поводилася вона спокійно, упевнено контролювала себе і з гідністю підійшла туди, де сидів Гай. Коли вона підійшла, він побачив, що вона зовсім юна.

– Молися за мене, святий отче, – вітала вона його й нахилила голову.

Гай оглянув її зацікавленим поглядом, вражений манерами і гідністю дівчини.

– Привітай свого царя, дитино, – промурмотів він, і дівчина обернулася до Ланнона.

Поки вона промовляла формальне привітання, Гай роздивлявся її далі.

– Як тебе звуть? – запитав він, і дівчина знову обернулася до Гая і втупилася в нього поглядом своїх зелених очей.

– Таніт, – відповіла вона.

Це було стародавнє ім’я богині Астарти, яким її називали ще за часів Карфагена.

– Ти маєш чудове ім’я, – кивнув головою Гай. – Воно завжди мені подобалося.

Дівчина усміхнулася йому. Ця усмішка захопила його зненацька, бо вона була теплою й радісною, як світанок Ваала.

– Ти дуже добрий, святий отче, – сказала вона, усміхнувшись йому, й Гай Бен-Амон закохався.

Він відчув, як у його шлунку утворилася порожнеча, а нутрощі щось засмоктало вниз, і вони ковзали по животу з відчуттям солодкої приємності. Він дивився на Таніт, неспроможний говорити, відчуваючи, як його щоки омиває гаряча кров, розпачливо шукаючи потрібне слово й не знаходячи його.

Ланнон урвав його зачарування, крикнувши рабові:

– Принеси подушку!

І вони посадили Таніт перед царем і верховним жерцем.

– Зроби пророцтво, – скомандував Ланнон і нахилився до неї, важко дихаючи, червоний від випитого вина.

Таніт дивилася на нього спокійним поглядом із майже непомітним слідом усмішки на губах.

– Якби я мала таку спроможність, я проголосила б для вас пророцтво, володарю, але в такому разі постане питання про оплату моєї послуги вам.

– А яка ціна твоєї послуги? – запитав Ланнон.