Розділ «Частина друга»

Опівночі Гай геть розм’як від вина й розчулився від краси власного голосу та смутку, який бринів у його пісні. Він заплакав, а Ланнон, бачачи, як він плаче, заплакав із ним.

– Я не хочу, щоб таку красу записували на шкурі звірів! – скрикнув Ланнон. Сльози вже поробили рівчачки крізь пилюку на його щоках і текли по бороді. – Я накажу зробити сувій із найчистішого золота, і на ньому ти записуватимеш свої поеми, Сонячний Пташе. Тоді вони житимуть вічно, щоб ними могли втішатися і мої діти, і діти моїх дітей.

Гай перестав плакати. У ньому прокинувся митець, і його розум швидко обмірковував пропозицію, про яку, він знав, Ланнон не згадає наступного ранку.

– Це велика для мене честь, володарю. – Гай підійшов і став навколішки біля ложа. – Ви не відмовитеся написати наказ до скарбниці негайно?

– Напиши його, Гаю, напиши його негайно, у цю саму мить, – розпорядився Ланнон. – Я його підпишу.

І Гай побіг по письмове приладдя.

Колона повільно рухалася по великому колу спочатку на південь, потім на схід південними трав’янистими рівнинами. То був край таких неосяжних просторів, що колона завдовжки в п’ятнадцять миль не здавалася чимось більшим, аніж ланцюжок мурашок. Там були річки й гірські хребти, ліси й рівнини, які кишіли дичиною. Єдиними людьми, що їм зустрічалися, були гарнізони царських мисливських таборів. Їхнє завдання полягало насамперед у тому, щоб постачати сухе м’ясо для безлічі рабів – основи національного процвітання.

Вони перетнули річку на півдні[17] через шість місяців після того, як вийшли з міста Опет, і через сто миль досягли пасма зарослих густим лісом синіх гір,[18] які позначали кордон південного царства.

Табір розбили біля темної скелястої ущелини, яка пробивалася крізь серце гір, і Ланнон та Гай із когортою піхоти й лучників пішли вниз крутою стежкою в ущелину. То було моторошне місце високих чорних кам’яних стрімчаків, які нависали над спіненим потоком, що ревів далеко внизу. Місце вологе й темне, куди сонячне тепло проникало рідко. Гай тремтів, але не від холоду, й міцно стискав у руках сокиру. Він молився майже безперервно протягом тих трьох днів, коли вони йшли крізь гори, бо не випадало сумніватися, що те місце кишіло демонами.

Вони розташувалися на південних схилах гір і розпалили сигнальні вогні, звідки високими колонами підіймався дим, який було видно за п’ятдесят миль. На півдні простягалася не менш безмежна рівнина, ніж на півночі.

Дивлячись на широкі золотаві рівнини та темно-зелені ліси, які з ними сусідили, Гай переживав почуття моторошного страху.

– Я хотів би спуститися на ту землю, – сказав він Ланнону.

– Ти був би там першою людиною, – зауважив Ланнон. – Цікаво, що вона в собі приховує? Які скарби, які таємниці?

– Ми знаємо, що далеко на півдні є мис із пласкою вершиною, де флот Гікануса Дев’ятого зазнав катастрофи, але це все, що нам відомо.

– Я маю намір знехтувати пророцтво й очолити експедицію на південь за оті гори. Ти що на це скажеш, Гаю?

– Я б тобі не радив робити це, володарю, – відповів Гай із формальною категоричністю. – Нічого доброго не буває, коли ми наважуємося кинути виклик богам. Вони мають збіса довгу пам’ять.

– Думаю, ти маєш слушність, – погодився Ланнон. – Але я переживаю велику спокусу.

Гай змінив тему розмови, яка була йому неприємною, ліпше він би й не починав.

– Цікаво, коли вони прийдуть.

Він подивився вгору на дим від сигнальних вогнів, що струменіли в тихе синє небо полудня.