Розділ «Частина друга»

– Скільки ще я маю годувати твій жорстокий апетит, душогубе людей? Скільки має загинути невинних людей, поки ти задовольниш свою страховинну спрагу до крові?

Він опустився навколішки в мокрий пісок, і проточна вода піднялася йому до пояса.

– Я не хочу тебе визнавати! – закричав він. – Тебе й твою криваву подругу. Я більше нічого не хочу від тебе – я тебе ненавиджу. Ти мене чуєш? Я тебе ненавиджу!

Потім він замовк і похилив голову. Вода м’яко коливалася навкруг нього. Через кілька хвилин він набрав її в жменю й обмив собі обличчя. Потім підвівся й пішов до хатини, яка стояла неподалік від берега. Його опанувало відчуття доленосної полегкості, того миру, який приходить після невідворотного рішення. Він більше не жрець.

Він з’їв шматок вудженої риби й випив чашу озерної води, перш ніж почав працювати над сувоєм.

Він знову писав про Таніт, намагаючись пригадати кожен тон її голосу, кожну її усмішку й кожен похмурий вираз, пригадати, як вона сміялася і як тримала голову – так ніби словами міг зробити її безсмертною, ніби міг нагородити її життям на наступні тисячу років, словами, які накреслював на аркуші нетлінного золота.

Одного разу він підвів голову від сувою і своїми короткозорими очима побачив, що день минає й довгі тіні від пальм лягли тигровими смугами на жовтий пісок пляжу. Він знову нахилився до сувою й працював далі.

Почувся хрускіт кроків на піску зовні хатини, й чорна постать заступила світло.

Гай знову підвів голову й побачив у дверях Ланнона Гікануса.

– Ти мені потрібен, – сказав він.

Гай нічого не відповів. Він сидів, нахилившись над сувоєм, кліпаючи очима на Ланнона.

– Саме на цьому острові ти пообіцяв мені, що ніколи мене не покинеш, – лагідно провадив Ланнон. – Ти пам’ятаєш?

Гай подивився на нього пильним поглядом. Він побачив лінії турбот і страждань, що глибоко проникли в тіло Ланнона, чорні затінені очниці на худому обличчі. Побачив сіруватий тон шкіри і сріблястий блиск волосся старого чоловіка в бороді та на скронях.

Він побачив напівзагоєні рани, які досі кровоточили крізь бинти. Побачив чоловіка, доведеного до межі своїх сил і своєї рішучості, чоловіка, який відчував у горлі гіркий смак поразки.

– Так, – сказав Гай. – Я пам’ятаю.

Вони повернулися до Опета рано-вранці. Усю ніч вони сиділи разом біля вогню в хатині Гая і розмовляли.

Ланнон розповів йому про хід кампанії і про те, в якому становищі опинилася нація. Розповів йому про кожну битву, кожну стратегію, яку застосовував ворог.

– Я покладав великі надії на бойових слонів. Ці надії виявилися марними. Ми втратили більшість їх у першій же битві. Вони використали списи, змочені в отруті, яку взяли в незліченних бджіл. Я довідався від полоненого, що вони обкурили димом сотні вуликів і ретельно вичавлювали отруту з кожної бджоли. Нестерпний біль у кожній рані привів моїх слонів у стан божевілля. Вони металися в наших рядах, і нам доводилося вбивати їх.

Вони також підготували атлетів, які стрибали на спини слонів. Вони стрибали, підкинуті своїми товаришами, і, пролетівши в повітрі, як професійні акробати, приземлялися на спинах слонів, убивали погоничів, а потім заколювали тварину в задню частину шиї.

– Це моя провина, – сказав Гай. – Я розповів йому про цю тактику, її римляни застосовували проти слонів Ганнібала. Він не забув жодного слова з моєї науки.