Розділ «Частина друга»

– Рибалки. Старі чоловіки із сивими бородами.

– Ти сказав їм про мене?

– Ні.

Гай завагався, прикипівши поглядом до безвиразних очей шпигуна, намагаючись уловити в них натяк на зраду.

– Ні, – сказав Гай. – Ми не переправлятимемося через річку. Ми підемо довгою дорогою.

Він чекав на реакцію Сторча, чекав, що він стане заперечувати, спробує переконати Гая обрати короткий шлях.

– Тобі вирішувати, – кивнув головою Сторч і почав накривати човна сухим очеретом.

– Ну, гаразд, – погодився Гай. – Перевези мене човном.

Сторч обрав течію, яка допомогла йому переправити старе утле суденце через річку. Попереду них баклани били по воді крильми у шалених зусиллях злетіти, тоді як шоколадно-білі якани втікали по лататтю водяних лілей, а зловісні, схожі на колоди тіла крокодилів ковзали з берега у глибоку воду.

Вони причалили до багнистого берега, перетоптаного копитами дичини, яка приходила сюди пити, й Сторч заховав човна. Він вивів Гая на берег на галявину яскраво-зеленої отруйної болотяної трави, де їм довелося брести по пояс між товстими чіпкими стеблами рослин, а дно було грузьким і болотяним.

У центрі галявини Сторч несподівано зупинився й знаком показав Гаю, щоб він стояв тихо. Він витягнув голову, дослухаючись. Вони стояли, завмерши в нерухомості, протягом тривалого часу, потім Сторч знаком показав Гаю, щоб він залишався там, де був, а сам пішов далі.

За сотню кроків від Гая Сторч зупинився знову, але тепер він обернувся й подивився на Гая.

Уперше на його обличчі з’явився вираз, вираз дикого збудження, справжній вибух тріумфу.

Він підняв праву руку й показав на Гая, то був викривальний жест, і він закричав на венді:

– Онде він! Хапайте його!

Трава, яка росла на галявині, зашелестіла й захиталася, так ніби на неї налетів порив сильного вітру, й зі своїх схованок піднялися ряд за рядом воїни венді. Їхні щити накладалися один на один, їхні шеренги утворювали концентричні кола навкруг Гая. Вони оточили його цілком, і пера їхніх головних уборів утворювали ніби піну погрозливої хвилі, що накочувалася на нього.

Як рука душителя на горлі, кільце воїнів зімкнулося на Гаї. Він розпачливо озирнувся навколо себе, шукаючи шлях до втечі. Такого шляху не було, й він зірвав шкіряний футляр із леза сокири з грифами й кинувся вперед, наче тер’єр на горло чорного бика.

– За Ваала! – виклично крикнув він, налетівши на важку масу воїнів.

– Повітря тут смердюче, – поскаржився Ланнон, зморщивши носа. – Хіба ми не можемо якось пробити звідси вентиляційний отвір до поверхні?

– Величносте! – Ріб-Адді не зміг приховати свій жах. – Подумай, що це означатиме. Допустити сюди робітників! – Він зробив широкий жест, який охопив усю довжину скарбниці. – Чи можеш ти уявити собі, які вони винесуть звідси розповіді, розповіді, що розпалять жадібність кожного розбійника в усіх чотирьох царствах?