Розділ «Частина перша»

– Клац! – проголосив заскочник, і ланцюг скоротився на одну шістнадцяту дюйма.

– Клац! – почулося ще раз.

Наше дихання сичало та свистіло в тиші.

– Назавжди, партнере! – прохрипів Лорен поруч мене.

– Назавжди, Ло.

Тіло мені боліло, як напнутий лук, я відчував, що м’язи в мене на спині ось-ось порвуться, мої очі вилазили з очниць.

І тут із м’яким і приємним звуком зовнішня поверхня великої пісковикової плити схитнулася, й вона впала з важким і глухим ударом на підлогу тунелю, а за нею ми побачили квадратну чорну порожнечу.

Ми лежали поруч, ловлячи своє дихання, піт струменів по наших обличчях і тілах, наші м’язи досі тремтіли від перенапруги, а наші погляди прикипіли до тієї моторошної порожнечі.

Потім до нас долинув запах; застояний, давно мертвий, сухий запах повітря, яке зберігалося тут протягом двох тисяч років, а тепер ринуло назовні.

– Ходімо!

Лорен перший спромігся поворухнутися, він зіп’явся на ноги, схопив одну з електричних лампочок у дротяному гнізді, довгий шнур потягся за ним, наче змія, коли він рушив уперед. Я швидко пішов за ним, і ми проникли в отвір, який відкрила нам повалена плита.

Нам довелося стрибнути на чотири фути вниз до підлоги нового приміщення. Лорен підняв світло в себе над головою, і ми розглянулися навкруги на таємничі тіні, що ковзали попереду нас.

Ми перебували в довгому просторому проході, який тягся, нікуди не звертаючи, на півтораста футів від печери й закінчувався білою кам’яною стіною. Прохід мав вісім футів шість дюймів заввишки й десять футів завширшки.

Стеля була вистелена плитами пісковику, покладеними горизонтально від стіни до стіни, а стіни виготовлені з блоків, схожих на ту плиту, яку ми зрушили з її місця. Підлога так само вимощена з квадратних плит пісковику.

По обидва боки проходу були викладені з каменю заглибини завширшки в сім футів, у п’ять футів завглибшки, а заввишки від підлоги до стелі. Кожен із цих закутнів був обладнаний полицями з кам’яних плит, ряд над рядом, по три фути між ними, а на полицях стояли сотні череп’яних глеків.

– Це схоже на склад, – сказав Лорен, тримаючи світло високо вгорі й повільно йдучи вниз по проходу.

– Так, і в глеках, либонь, зберігаються вино або збіжжя.

Я ніколи не навчився здогадуватися мовчки. Серце мені калатало від збудження, а моя голова смикалася на всі боки, коли я намагався запам’ятати кожну деталь.

У проході було двадцять таких закутнів, по десять із кожного боку, і я знову спробував угадати.

– Тут має бути дві або три тисячі глеків, – сказав я.