Лорен подивився на мене. Протягом секунди чи двох він мене не бачив, але потім його очі сфокусувалися.
– Що ти сказав? – спантеличено запитав він.
– Навіщо ти це сказав так, ніби тобі відомо, що тут сталося?
– Я справді щось казав? – запитав він. – Не знаю. Я мав на увазі, що так воно мало бути.
Він повільно йшов у кінець проходу, переступаючи через покоси мерців, зазираючи в кожну заглибину в стіні, що проминав, і я повільно ступав за ним. Мій розум метався в усі боки, наче загнаний до загону бик, люто нападаючи на кожну перебіжну думку, яка перетинала йому стежку, повертаючись на свій слід і нападаючи знову. Я знав, що не маю жодного шансу сформулювати логічний висновок, аж поки не втихне первісне збудження.
Лише в одному й тільки одному я був переконаний. Це грандіозно. Це можна прирівняти до відкриття Лікі в Олдувайській ущелині, щось таке, що приголомшить світ археології. Саме про таке я молився і мріяв протягом двадцятьох років.
Ми дійшли до кінця проходу. Кінцева стіна була ще однією плитою пісковику, але на ній була прикраса – вигравіюване на камені зображення сонячного диска, що перебуває в круговому русі. Три фути в діаметрі, воно скидалося на колесо феєрверка з променями, що розходилися від кола. Цей образ пробудив у мені дивне відчуття благоговійного страху, те саме духовне відчуття, яке я переживаю іноді в синагозі або в каплиці християнського собору. Лорен і я стояли й дивилися на той образ, потім він раптом обернувся й подивився назад, туди, де ми повалили стіну на відстані сто п’ятдесят п’ять футів звідси.
– Оце й усе? – запитав він, і в його голосі пролунало роздратування. – Лише цей прохід і глечики, і старі кістки? Тут мало б бути щось іще!
Я пережив справжній шок, зрозумівши, що він і справді розчарований. Для мене Всесвіт не міг зробити багатшого подарунка, це кульмінаційна хвилина мого життя, а Лорен розчарований. Я відчув, як у мені закипає гнів.
– А якого біса ти хотів би? – запитав я. – Золота, діамантів, саркофага зі слонової кістки і…
– Чогось подібного.
– Ти ще не знаєш, що ми тут знайшли, а вже тобі цього мало.
– Бене, я так не сказав.
– Ти знаєш, у чому твоя головна вада, Лорене Стервесант? Ти надто розпещений. Ти маєш усе, чого забажаєш, а тому для тебе немає нічого доброго. А тепер послухай-но мене! – Я побачив, як мій гнів віддзеркалюється в його очах, але вже не міг стриматися. – Я про це мріяв і задля цього працював усе своє життя. Й ось я маю те, чого так довго домагався, а що ти мені кажеш?
– Заспокойся, Бене. – Несподівано я побачив розуміння в його очах. – Я хотів сказати зовсім не те. Я не принижую твого досягнення. Я справді думаю, що це найнеймовірніше відкриття, будь-коли зроблене в Африці, я тільки хотів…
Йому знадобилося кілька хвилин переконувати мене, щоб я пом’якшився, але зрештою я усміхнувся, попри власну хіть.
– Гаразд, – змилосердився над ним я, – але більше ніколи так не кажи, Ло. Протягом усього життя кляті виродки принижували мої відкриття й теорії, тож не починай тепер ти.
– Одне, чого вони ніколи про тебе не скажуть, що ти боїшся висловити свою думку. – Він легенько поплескав мене по плечу. – Ходімо, Бене, подивімося, що ми маємо в оцих глеках.
– Нам не слід тривожити їх, Ло. – Я тепер соромився вибуху своїх почуттів і хотів би якось його залагодити. – Спершу треба нанести все на мапу й на діаграми…
– Кілька глеків лежать на підлозі, збиті з полиць, – нагадав мені Лорен. – Існують тисячі цих клятих посудин. Ми поцупимо лиш один із них. До чортів тебе, Бене, це не завдасть великої шкоди.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сонячний Птах» автора Вілбур Сміт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 102. Приємного читання.