Розділ «Частина перша»

– Відкриймо один.

Лорена опанувало нетерпіння непрофесіонала.

– Ні, Ло, ми не можемо цього зробити, поки не будемо готові працювати як годиться.

Усе тут було покрите товстим шаром білого пороху, він пом’якшував усі обриси та кути, ліниво підіймався навколо наших ніг, наче туман, коли наші рухи розворушували його.

– Нам доведеться почиститися, перш ніж ми зможемо робити щось інше, – сказав я і чхнув, коли пилюка знайшла дорогу в мої ніздрі.

– Треба йти повільніше, – сказав мені Лорен. – Не розворушувати її.

Він ступив ще один крок і зупинився.

– А що це?

На підлозі проходу лежали десятки великих безформних об’єктів, їхнє призначення ховалося під пилюкою, що вкривала їх, наче ковдрою. Вони лежали поодинці або купами, дивні плинні форми, що дражнили мою пам’ять. На відміну від акуратних рядів глеків на полицях, ці об’єкти були розкидані в цілковитому безладі.

– Піднеси лампу, – сказав я Лоренові й нахилився над одним із них.

Я обережно доторкнувся до нього, пробігши пальцями крізь вельветовий порох, м’яко відгортаючи його вбік, аж поки зрозумів, що то таке, й відсахнувся з мимовільним вигуком подиву.

Крізь м’який туман пилюки й сотні років на мене дивилося людське обличчя. Видовжене муміфіковане обличчя, на яке натягнута суха шкіра табачно-брунатного кольору. Очі – порожні чорні дірки, а губи висохли й зморщилися, виставивши напоказ усміхнені жовті зуби.

– Мерці, – сказав Лорен. – Десятки мерців.

– Люди, принесені в жертву? – припустив я. – Ні, це щось інше.

– Щось схоже на битву. Так ніби їх повбивано на війні.

Тепер, коли ми знали, хто вони такі, було можливо здогадатися, чому тіла навалені одне на одне, немов рештки урагану, або лежать поодинці на кам’яній підлозі. Один із трупів у плащі з сірої пилюки сидів, притиснувшись спиною до стіни, голова звисала йому на груди, а викинута вперед рука збила з полиць чотири глеки – вони лежали на підлозі поруч нього, наче товсті батони французького хліба.

– Це мала бути запекла битва, – зі страхом припустив я.

– Такою вона й була, – тихо промовив Лорен, і я обернувся до нього з подивом.

Його очі палахкотіли якимсь внутрішнім збудженням, а губи були напіврозтулені в дивній напівусмішці.

– Що ти хочеш сказати? – запитав я. – Звідки ти знаєш, що тут було?