Розділ «Частина перша»

– Що це? – запитав Лорен у своїх експертів, але ніхто з нас не міг йому відповісти.

Я не знав, чи бути мені розчарованим, чи відчути полегкість. Безперечно, це не збіжжя.

– Воно пахне, – сказала Саллі.

Від глека ширився неприємний, але знайомий запах.

– Я знаю цей запах, – сказав я.

– І я теж, – підтримала мене Леслі.

Ми дивилися на глечик, намагаючись збагнути, що то може бути за запах. Потім я несподівано пригадав:

– Воно пахне, як вичинена шкіра.

– Справді так, – погодилася Саллі.

– Шкіра? – перепитав Лорен.

– Подивимося, – сказав я й акуратно поклав глек на бік, так щоб отвір дивився на мене.

Обережними рухами я витягував із глечика те, що в ньому було. Мені відразу стало очевидно, що він мав у собі якусь циліндричну за формою річ, тверду і ламку.

Було схоже, що та річ приліпилася до внутрішньої поверхні глека, але я обережно її крутнув, і з таким звуком, із яким рветься папір, вона зрушила з місця. Я повільно витяг її з глечика, й, коли вона з’явилася, навколишня публіка вдалася до коментарів.

– Це довга і кругла річ.

– Схожа на ковбасу.

– Й загорнута у тканину.

– У полотно, я сподіваюся.

– Хай там що, а ця тканина виткана. Тому про культуру банту тут вочевидь не йдеться.

– Тканина зогнила, вона розпадається на клапті.

Я поклав загадкову річ на стіл і коли пильно придивився до неї, то зрозумів, що всі мої мрії стали реальністю. Я знав, що це таке. Скарб, який годі порівнювати із золотом та діамантами, що їх сподівався знайти Лорен. Я швидко подивився на Саллі, аби з’ясувати, чи вона зрозуміла, вираз її обличчя був зацікавлений, але спантеличений. Потім її очі зустрілися з моїми, і моє торжество, певно, було очевидним.