Розділ «Частина перша»

– Докторе Кейзин. – Інспектор віддав мені честь, і ми потиснули один одному руки. – Моє прізвище Макдоналд. Алестер Макдоналд. Ви дозволите відрекомендувати моїх людей?

Вони належали до племені матабеле, усі вони. Великі, з місячними обличчями нащадки воїнів Чака, що воювали із зулусами, яких привів сюди сто п’ятдесят років тому вождь-ренегат Мзіліказі. Усі вдягнені в камуфляжні робочі однострої з м’якими капелюхами, які зручно носити в джунглях, вони стояли, виструнчившись в один ряд, коли Макдоналд почав знайомити мене з ними.

– Це сержант Ндабука.

А коли я відрекомендувався, показавши, що вільно володію матабеле, їхні суворі обличчя осяяли усмішки.

Ксаї вочевидь почувався дуже скуто в цій компанії. Він тримався біля моїх ніг, наче цуценя.

– А чи знаєте ви, докторе, що існує польовий наказ, відданий поліції Британської Південної Африки, який досі не скасований, – сказав мені Макдоналд, із цікавістю дивлячись на Ксаї. – У тому наказі говориться, що слід розстрілювати всіх бушменів на місці. Це перший із них, який мені зустрівся. Бідолашні малюки.

– Так.

Мені доводилося чути про той наказ, що нині цитувався зі сміхом, але він точно віддзеркалював ставлення європейців до тубільної людності Африки в минулому столітті. То були часи великих полювань на бушменів, коли збиралися сотні вершників, щоб полювати й убивати маленьких жовтошкірих ельфів, так ніби це небезпечні хижі звірі.

Білі й чорні полювали на них, не знаючи жалю. Жорстокостей, учинених проти них, не перелічити. Їх стріляли й протикали списами, а було й гірше. У 1869 році вождь Хама запросив ціле плем’я, щоб відсвяткувати замирення, й, коли вони посідали за стіл, відклавши зброю, їх схопили. Вождь особисто спостерігав за тортурами, яким їх піддавали. Останній із бушменів помер на четвертий день. Тож не було нічого дивного в тому, що Ксаї, який знав цю історію, не відходив від мене далі, ніж на відстань простягненої руки, й дивився на незнайомців-велетнів переляканими китайськими оченятами.

Я приблизно пояснив Макдоналду, куди ми хочемо дістатися, показавши місцевість на мапі з тією точністю, з якою міг зрозуміти мій опис Ксаї, й інспектор спохмурнів. Він відколупав від носа клапоть спаленої сонцем шкіри, перш ніж відповісти.

– Це не дуже добра місцевість, докторе.

І відійшов поговорити зі своїми людьми.

Була вже середина дня, коли гелікоптер із брязкотом з’явився над вершинами дерев із південного сходу. Лорен із сумкою в руках вистрибнув із кабіни.

– Пробач, Бене, що я запізнився. Мені треба було дочекатися телефонного дзвінка з Нью-Йорка.

Підійшов Макдоналд і доторкнувся рукою до краєчка свого капелюха.

– Доброго дня, сер. – Його ставлення було дуже шанобливим. – Прем’єр-міністр просив мене передати вам свої привітання, містере Стервесант, і я віддаю себе у ваше розпорядження.

Ми покинули дорогу і їхали, поки досягли скотарської місцевості поблизу Тете, потім звернули на північ, у напрямку до Замбезі. Макдоналд їхав у першому лендровері з водієм і солдатом, який сидів за кулеметом. Ми їхали за ним, Лорен вів машину, а ще один солдат сидів із кулеметом на місці пасажира, Ксаї і я розташувалися вдвох на задньому сидінні. Другий поліційний лендровер їхав останнім під командою сержанта Ндабуки.

Колона проїздила мопанові ліси й підіймалася на низькі гранітні пагорби, повільно залишаючи позаду пройдені милі. Якщо виникало будь-яке вагання щодо того, куди їхати далі, рука Ксаї показувала напрямок, і ми рухалися, підстрибуючи та нахиляючись на нерівностях або вмикаючи максимальну швидкість на порослих брунатною травою рівнинах. Я розумів, що Ксаї веде нас по сліду слона, дорозі, яку величезний звір протоптав від річки до заповідника для диких тварин на півдні, біля міста Гванґе. Досвідчені прокладачі слідів, слони, завжди обирають дорогу, яка вимагає найменших зусиль, щоб нею іти. Це завжди будуть найпологіші схили, невисокі проходи між пагорбами й найбільш пологі береги річки, яку треба перепливти.

Ми розбили табір біля одного з таких пологих берегів. Ложе річки висохло й було завалене відполірованими чорними валунами, які блищали в призахідному сонці, наче рептилії. Тут були береги з цукрово-білого піску, хащі високого очерету й басейн із грузьким дном та зеленою водою, над яким нависало гілля хінного дерева.

За річкою берег досить круто підіймався до одного зі скелястих гребенів, усіяних деревами марула та плямами чагарника. Проте з цього боку буш був відкритий до чистого, накритого палючою спекою поля, яке оточувало наш табір. Макдоналд розташував три автомобілі захисним трикутником, і, поки він ставив вартових, Лорен і я в супроводі Ксаї підійшли до води.