Розділ «Частина перша»

Так ніби цього було не досить, мені стало очевидно, що Гіларі й Лорен затягнуті в домашню сварку, через яку не зверталися одне до одного прямо. Усе спілкування між ними здійснювалося за посередництвом Боббі Стервесант і починалося з таких фраз: «Будь ласка, запитай у своєї мачухи, чи…» або «Якщо твій батько хоче…»

Гіларі за ланчем сиділа в темних окулярах, і я здогадався, що її очі зберігають сліди недавнього плачу. Вона була мовчазна й стримана, як, до речі, Рал і Леслі. Молодят опанувала сором’язливість у присутності Стервесантів, а коли Лорен і Елдридж перейшли у стан замирення, яке обіцяло тривати недовго, то підтримувати розмову могли лише ми двоє, Боббі Стервесант і я.

Боббі скористалася тимчасовою втратою контролю з боку батьків, щоб перетворитися на неможливу малу тварюку. Протягом усього ланчу або безсоромно випендрювалася, або нахабно знущалася з мачухи. Мені страшенно хотілося покласти її собі на коліно й добряче наляскати по голій гепі.

Відразу після ланчу, який відбувся в такій напруженій і прикрій атмосфері, Елдридж повернувся до депозитарію, Рал і Леслі промурмотіли вибачення й утекли. Лорен попросив у мене ключі від лендровера, і я побачив, як він узяв дробовик і поїхав на північ, залишивши Гіларі й дітей на мене. Я повів Гіларі в музей наших розкопок, і незабаром забула вона, захоплена нашими експонатами, про свій поганий настрій.

Я ретельно почистив і відполірував велику бойову сокиру. Вона виблискувала сріблом, золотом і слоновою кісткою, і ми разом оглянули майстерність її виготовлення, перш ніж пішли до депозитарію сувоїв. Саллі була надто заклопотана, щоб говорити з нами. Вона ледве підвела голову, коли ми увійшли, але Гіларі спрямувала свою лагідну харизму на Елдриджа Гамілтона, й він був вдоволений. Коли через годину ми покинули депозитарій, Гіларі здобула собі ще одного відданого шанувальника.

Ми пішли до печери й сіли вдвох над смарагдовим басейном, поки діти хлюпалися й кричали в прохолодній зеленій воді. Ми розмовляли як давні й близькі друзі, якими справді були, але навіть за такої розмови минув певний час, перш ніж Гіларі змогла примусити себе згадати про те, що дуже її турбувало.

– Бене, ти помітив, що в ньому щось дуже змінилося?

То було давнє запитання нещасливої жінки, і я промовив давню фразу, яка виправдовувала його:

– Він так багато працює, Гіл.

І вона спіймалася на мій гачок.

– Атож, він уже кілька місяців не може розв’язати свої проблеми з готельним бізнесом. Він будує низку розкішних готелів для відпочинку на островах Індійського океану. Комори, Сейшели, Мадагаскар, десятеро з них. Він виснажує себе.

Потім, коли ми йшли в сутінках до хатин, вона несподівано запитала:

– Ти не думаєш, Бене, що він знайшов собі іншу жінку?

Я був здивований.

– Господи, Гіл. З якого дива ти так думаєш?

– Я не знаю. Очевидної причини так думати в мене нема. Але розумієш… – Вона зупинилася й зітхнула.

– Хіба він може знайти більше, ніж має тепер? – лагідно запитав я, а вона взяла мою руку й стиснула її.

– Мій дорогий Бен. Що ми робили б, якби тебе не було?

Коли я увійшов, щоб накрити Боббі ковдрою й побажати їй надобраніч, то сказав, що я думаю про її сьогоднішню поведінку за ланчем, і вона засопіла й попросила пробачення. Потім ми поцілувалися, обнялися й погодилися на тому, що ми досі любимо одне одного. Вона заснула, перш ніж я вимкнув світло, й зі страхом у серці я пішов до вітальні, щоб зробити свою щоденну доповідь.

На порозі я від несподіванки заморгав очима. Лорен, Елдридж і Саллі по-дружньому нахилилися над стосом надрукованих перекладів, жваво розмовляючи, тоді як Рал і Леслі не менш жваво обговорювали з Гіларі плани свого одруження. Перетворення було дивовижним. Я з полегкістю пройшов до пляшки з «Ґлен Ґрант» і налив собі половину порції.