Розділ «Частина перша»

– Певно, треба мати багатство, дозвілля й безпеку, щоб творити мистецтво, – припустив я.

– Справді так, – і як приклади можна назвати Рим і Грецію. Карфаген і стародавніша Фінікія часто перебували під загрозою, не раз їм доводилося воювати за своє виживання – вони не знали й хвилини спокою. Торгівці та воїни, вони більше цікавилися багатством та здобуттям влади, аніж розкошами життя.

– Нам нема потреби ходити так далеко, сучасне мистецтво теж походить від великих і багатих народів, що почувають себе в цілковитій безпеці.

– А ми, білі африканці, схожі на давніх карфагенян, – сказала Саллі. – Коли в пагорбах ховається золото, то нікому не спадає на думку малювати картини.

Сувої підтверджували цю теорію. Золото із Зімбао й Пунта, слонова кістка з південних, порослих травою рівнин, а з лісів, що росли понад великою річкою, шкури та висушене м’ясо, солона риба з озер, вино й олія з розкиданих по терасах садів Зенґу, мідь із пагорбів Туя і сіль з улоговин понад західними берегами озер, олово з місцевості, де зливаються дві річки, збіжжя з внутрішніх областей царства в кошиках, сплетених із рогозу, сонячні камені з південної річки, яка кишить крокодилами, залізні зливки з шахт Сали – й раби, тисячі й тисячі людських створінь, до яких ставилися гірше, аніж до домашніх тварин.

Хроніка починалася від якоїсь невизначеної дати в минулому, ми вважали, що це дата заснування міста, й кожен запис був датований у такий спосіб: «У році 169, в місяці слона». Такі фрази дали нам підстави припустити, що рік складався з десятьох місяців і 265 днів.

Після того як природу сувоїв було з’ясовано, я запропонував Елдриджу не працювати систематично, досліджуючи колекцію від початку до кінця, а брати окремі сувої вибірково, щоб спробувати з’ясувати історію міста.

Він погодився зі мною, і ми побачили перед собою картину масштабної колонізації Центральної та Південної Африки войовничим і енергійним народом зі столицею в місті Опет, яким правив спадковий монарх, Великий Лев, та олігархія з дев’ятьох шляхетних родин. Постанови цієї Ради торкалися багатьох елементів життя, від поглиблення каналів, які сполучали місто з озером, щоб очистити їх від водоростей, до вибору посланців до богів Ваала й Астарти. Тут Астарта, схоже, мала перевагу над популярнішою карфагенською богинею Таніт. «Посланцями до богів», як ми запідозрили, були людські жертви.

Ми відкрили ретельно занотовані фамільні дерева, засновані, як у системі юдеїв, на генеалогії по жіночій лінії. Кожен шляхетний чоловік або жінка могли простежити свій родовід до самого заснування міста. З хроніки було також очевидно, що їхня релігія входила в систему їхнього життя, й ми мали всі підстави припустити, що йшлося про конвенційну форму політеїзму, якою правили головний бог і головна богиня, Ваал і Астарта.

Просуваючись далі в часі, ми знаходили нові фактори, що вторгалися в життя стародавніх мешканців міста Опет і привертали до себе увагу правлячого царя. Швидке пересихання озера Опет загрожувало життю міста, й 296 року Великий Лев послав сім тисяч рабів на роботи з поглиблення каналів, які сполучали озеро з морем. Він також розпорядився послати загін у тисячу людей із власної охорони під командуванням воєначальника Рамусе з наказом «просуватися на схід до того місця, звідки з’являється сонце, не зупиняючись і не втрачаючи рішучості», аж поки вони дійдуть до східного моря й відкриють дорогу до північних земель, про існування яких повідомив морський полководець і мореплавець Габбакук Лал.

Через рік Рамосе повернувся лише із сімдесятьма людьми, а всі інші загинули в краю смердючих боліт, де панувала згубна пропасниця. Проте він дійшов до східного моря і знайшов там місто торговців і мореплавців, «темношкірих, бородатих людей, які вдягалися в гарні тканини й перев’язували собі лоб тим самим матеріалом». Вони прибули з країв, що лежали за східним морем. За своє відкриття Рамосе був нагороджений двадцятьма пальцями золота й двадцятьма рабами. У такий спосіб наші люди з Опета встановили перші зв’язки з арабами, яких вони називали «дравами», що колонізували узбережжя Софала.

Ми довідалися, як пошуки Великим Левом нового джерела рабської праці закінчилися повним провалом. Тому наглядачам над копальнями наказано вживати всіх заходів для того, щоб продовжити трудове життя їхніх рабів. Раціони м’яса та зерна збільшено – це призвело до здорожчання продукції, але побільшило тривалість життя рабів. Власників заохотили побільшувати народжуваність у середовищі жінок-невільниць, і практику операцій над їхніми статевими органами, що позбавляла їх можливості народжувати дітей, було скасовано. Експедиції, що їх посилали на пошуки рабів, ходили щораз далі й далі, особливе полювання влаштовували на народ ює. З описів цього племені жовтошкірих людей ми здогадалися, що йдеться про предків готтентотів.

Потім несподівано Великий Лев прийшов у захват, коли північна експедиція повернулася з п’ятистами дикими нубійцями, високими і дужими, і керівника експедиції нагородили десятьма пальцями золота. Цей захват повільно спадав протягом наступних ста років, коли великі маси чорної людності оселялися за великою річкою. Почалася велика міграція народу банту, й тепер головною турботою Великого Лева стало припинення повені, що котилася на південь, і його легіони несли постійну варту на північному кордоні.

Наші вибіркові сувої дозволили нам побачити ці зблиски минулих подій, але вони були записані як голі й сухі ствердження фактів. Як нам бракувало фінікійських Плінія або Лівія, які надали б плоті й дихання цьому занудному переліку набутих багатств!

Кожен факт, про який ми довідувалися з сувоїв, ставив перед нами сотні запитань, на які не було відповіді. Одне із найнагальніших було таким: звідки прийшли ці люди з Опета й коли вони прийшли? Куди вони поділися й чому звідси пішли? Ми сподівалися, що відповіді на ці головні запитання можна знайти десь тут, у цьому лабіринті письма, а поки що ми задовольнялися знаходженням відповідей на менш важливі запитання.

Було досить легко локалізувати місця, згадувані в хроніках: Зімбао й Пунт – це південні й північні території сучасної Родезії, велика річка – це Замбезі, озера зникли, сади Зенґу – то сотні тисяч акрів терас, розташованих на схилах пагорбів у місцевості Ін’янґа Східної Родезії, пагорби Туя мають бути багатою на поклади міді місцевістю над Синоєю; крок за кроком ми встановлювали присутність наших людей з Опета майже в усіх стародавніх місцевостях і водночас ми мали перед собою картину нагромадження величезного багатства. Хоч велика його частина відсилалася кудись «назовні», але постійно згадувався той факт, що «десята частина» належить Великому Леву.

Де зберігалися ці скарби і що з ними сталося? Чи вони загинули разом із містом, чи досі перебувають тут на якомусь потаємному складі, видовбаному в червоних скелях Кривавих Пагорбів?

Задля розумового тренування я спробував оцінити обсяг того скарбу. Припустивши, що палець золота – це одна з тих паличок із дорогоцінного металу, які ми іноді знаходили в руїнах міста, я підрахував загальний наплив золота за кожен із двадцятьох навмання вибраних років, що починалися з року триста сорок п’ятого і закінчувалися роком п’ятсот першим. Я з’ясував, що попередні оцінки були безнадійно неадекватними. Я з’ясував, що загальний видобуток золота зі стародавніх шахт становив не сімсот п’ятдесят тонн, а не менш як чотири тисячі тонн, десята частина з яких дісталася Великому Леву.

Я припустив, що половину з тих чотирьох тисяч тонн витрачено на утримання війська, будівництво храму та інших будівель публічного використання, але після всіх цих витрат ще залишалася приголомшлива кількість у двісті тонн золота, яке могло бути заховане в місті або поблизу міста – а двісті тонн золота дорівнюють статкові у вісімдесят мільйонів доларів.

Коли я показав свої розрахунки Лорену під час його наступного візиту до розкопок, то побачив жадібний золотий блиск у його блакитних очах. Він забрав аркуш паперу з моїми розрахунками й наступного ранку, коли вже мав сідати на «лір», щоб летіти до Йоганнесбурґа, недбало зауважив: