Розділ «Частина перша»

– Бене. Я наполягаю, я абсолютно наполягаю, щоб ви доручили цю роботу мені.

– А як щодо критики Вілфредом Снеллом моїх теорій? Вам вона здалася дотепною. – Тепер він був у мене на гачку, і я міг дозволити собі невеличке нахабство. – Як ви можете погодитися на те, щоб працювати з чоловіком, чиї погляди такі підозрілі?

– Вілфред Снелл, – сказав Елдридж із глибокою переконаністю, – це монументальний осел. Хіба він коли-небудь знаходив тисячу сувоїв із пунічними текстами?

– Офіціанте, – покликав я. – Будь ласка, принесіть нам дві великі порції коньяку «Кордон Арджент».

– Принесіть три, – уточнила Саллі.

Коли коньяк розлився теплотою в усьому моєму тілі, я став слухати, як Елдридж Гамілтон розводиться про сувої й вимагає від Саллі, щоб вона точно розповіла йому про те, де, коли і як ми їх знайшли. Цей чоловік почав мені подобатися. Його зуби й справді скидалися на пеньки в сосновому лісі, що постраждав від пожежі, але й сам я не красень у фізичному розумінні. Правдою було й те, що він мав слабість до джину «Джилбі» та вродливих дівчат. Але тут він відрізнявся від мене лише вибором трунку, а хто я такий, аби запевняти, що «Ґлен Ґрант» у якомусь розумінні кращий?

Ні, вирішив я, попри свої забобони, я зможу з ним працювати, принаймні доти, доки він триматиме свої кощаві руки якнайдалі від Саллі.

Елдридж прилетів слідом за нами десь через тиждень після того, як ми повернулися до Місячного міста, й ми зустріли його біля злітної смуги. Я боявся, щоб перехід від північної зими до літа з температурою в сто десять градусів по Фаренгейту[12] не ослабив спроможності його розуму. Мені не слід було хвилюватися. Він належав до тих англійців, які, насунувши собі на голову тропічний шолом, виходять гуляти під полудневим сонцем, не проливши й краплини поту. Його багаж складався з однієї невеликої валізи, в якій були особисті речі, та з десятка досить великих скриньок, наповнених хімікаліями й обладнанням.

Я влаштував для нього екскурсію найвищої категорії по території наших розкопок, без найменшого успіху намагаючись розбудити в ньому інтерес до міста й печери. Елдридж був односпрямованим фахівцем.

– Атож, – сказав він. – Дуже цікаво, але де перебувають сувої?

Я думаю, навіть тепер він сумнівався, але я повів його до архіву, й він замуркотів, наче худий старий кіт, коли йшов між кам’яними полицями, на яких стояли глечики.

– Бене, – сказав він, – тепер я хотів би уточнити лише одну річ. Я сам напишу статтю про ці сувої, гаразд?

Ми дивне плем’я, ми працюємо не за гроші, а задля слави, й Елдридж хотів мати свою частку від неї.

– Гаразд, – погодився я. Ми потиснули один одному руки.

– У такому разі ніщо не перешкоджає мені розпочати негайно, – сказав він.

– Звичайно, ніщо, – не став я заперечувати.

Робота із сувоями була радше мистецтвом, аніж точною наукою. До кожного з них треба ставитися по-різному, залежно від стану збереження, від якості шкіри, складу чорнила та інших взаємопов’язаних факторів. Саллі зізналася мені в одну з хвилин своєї слабкості, що вона ніколи не змогла б виконати цю роботу, яка вимагала надто великого досвіду, якого вона не мала у своєму розпорядженні.

Елдридж працював як середньовічний алхімік, обробляючи матеріали парою, змочуючи їх, оббризкуючи та фарбуючи. Його поле діяльності смерділо хімікаліями та іншими дивними запахами, і його пальці та пальці Саллі завжди були заляпані фарбою. Саллі похвалилася мені, що захоплення справою знизило його тваринні інстинкти до рівня, на якому він лише спазматично й без явно вираженої пристрасті хапався за ті частини її тіла, які міг схопити.

Після того як кожен сувій був розгорнутий, його зміст оцінювався, й починався деталізований переклад. Один за одним вони виявлялися або бухгалтерськими книгами міської торгівлі або якимись повідомленнями від імені Великого Лева або Ради з дев’ятьох родин. Авторами всіх письмових документів були безіменні клерки, і стиль їхнього письма відзначався стислістю й економністю, вони не мали часу на поетичні відхилення або непотрібні описові пасажі. Цей суто утилітарний світогляд віддзеркалював стиль життя, який ми значною мірою реконструювали зі своїх знахідок на розкопках. Ми це обговорювали на вечірніх посиденьках.

– Тут ми маємо справу з типово пунічною особливістю, – погоджувався Елдридж. – Вони майже не мали смаку до візуального мистецтва, їхні гончарні вироби були грубими й вироблялися масово. Як на мене, то їхня культура, якщо тут можна говорити про культуру, відверто бридка.