Розділ «Частина перша»

Я не міг повірити, що це сталося. Я дивився виряченими очима на двері, крізь які звідси вийшла вона – моя солодка бунтівна Саллі – вийшла смиренно, немов дитина, на яку накричав батько. Рал і Леслі звивалися в розгубленості й болісному збентеженні.

– Либонь, пора йти спати, – промурмотів Рал. – Будь ласка, пробачте нам. Ходімо, Лес. Добраніч усім.

І вони пішли, залишивши мене й Лорена самих.

Лорен порушив тривалу мовчанку. Він підвівся на ноги й заговорив легким природним голосом. Його рука впала на моє плече неусвідомленим приязним рухом.

– Мені прикро, Бене, що це сталося. Не дозволяй, щоб воно тебе стурбувало. Побачимося завтра вранці.

І він вийшов у ніч.

Я сидів тепер сам-один із сувоєм старої шкіри, що несподівано утратив для мене всю свою цінність, і зі своїм розбитим серцем.

«Я тебе ненавиджу, маленький ти чоловічок!» Її голос відлунював у пустелі моєї душі, і я потягся до пляшки «Ґлен Ґранта».

Мені знадобилося багато часу, щоб цілком сп’яніти, дійти до того стану, де слова втрачають частку жалючої гостроти, й, коли я, спотикаючись, спускався сходами в сріблясте місячне світло, я знав, що робитиму. Я мав намір попросити пробачення в Саллі й віддати роботу їй. Ніщо не було настільки важливим, щоб виправдати її невдоволення.

Я пішов до хатини, в якій Саллі спала тепер сама. Леслі переселилася до колишньої кімнати Пітера й Гізер. Я тихенько пошкрябав у двері, але відповіді зсередини не було. Я постукав гучніше й назвав її ім’я.

– Саллі! Будь ласка, мені треба поговорити з тобою.

Зрештою я штовхнув двері, й вони відчинилися в темну кімнату. Я мало не увійшов, але потім мужність мене покинула. Я нечутно зачинив двері й пошкандибав до власної хатини. Упав обличчям на ліжко і, ще брудний та нероздягнений, нарешті знайшов забуття.

– Бене! Бене! Прокинься!

То був голос Саллі і її рука, що трясла мене лагідно, але наполегливо. Я обернув голову й розплющив свої запалені очі. Був уже ясний ранок. Саллі сиділа на краєчку мого ліжка, нахилившись наді мною. Повністю одягнена, і хоч її шкіра блищала після ванної, а щойно розчесане волосся перехоплювала яскраво-червона стрічка, проте очі в неї припухли й набрякли, так ніби вона погано спала або плакала.

– Я прийшла попросити в тебе пробачення за вчорашній вечір, Бене. За ті дурні й ненависні слова, які я сказала, і за свою бридку поведінку…

Вона говорила, і розбиті скалки мого життя ставали на місце, а біль у моїй голові та серці втихав.

– Хоч ти, певно, змінив свою думку і я на це не заслуговую, проте для мене буде честю працювати першим асистентом у Гамілтона чи в того, хто виконуватиме цю роботу.

– Ти в нього працюватимеш, – усміхнувся я їй. – Обіцяю.

Нашим першим завданням в архівах було очистити їх від густої сірої пилюки, що накривала все. Я не міг зрозуміти, звідки набралося стільки пороху в наглухо запечатаному й безповітряному просторі, як цей прохід, але незабаром з’ясував, що стики каменів, які накривали дах, були не такими щільними, як стики у стінах, і протягом століть тонкий порох пилюки просочився крізь ці щілини.

Коли на «дакоті» доставили замовлене Лореном обладнання разом із підрозділом поліції безпеки Лорена, ми змогли розпочати роботу.