Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

В одну мить я здогадалася, про що йдеться. Ледве не зареготала, почувши таку нісенітницю — настільки ж кумедну, наскільки й дурну. Тітка Елізабет негайно зметикувала б, що це неправда, вигадка, дурниця. Але тітці Рут, як завжди, потрібні були серйозні, докладні пояснення.

Ось що трапилося насправді…

Ми з Ільзою пізно ввечері «вешталися» по вулицях. Перед будинком старого Тейлора зустріли якогось чоловіка. Що за один — не знаю, і згодом я не впізнала б його. Не відаю, був він високим на зріст чи малим, старим чи молодим, білим чи темношкірим, юдеєм чи християнином, невільником чи вільновідпущеним… Знаю одне: того дня він не голився!

Зіткнулися «лобом у лоб» на розі вулиці. Я відступила вбік, щоб дати йому дорогу, він відступив у тому ж напрямку — не змогли розминутися. Я йду ліворуч, він — праворуч, і знову стоїмо лицем до лиця, бо йшли у протилежні сторони. Врешті-решт, я рвучко відскочила вбік, йому одночасно спало на думку те саме, тож протягом якої секунди я перебувала в його обіймах, адже він, бідака, передчуваючи неминуче зіткнення, простягнув руки вперед. Оскільки я худорлява, то впала достоту йому в обійми, ще й добряче «торкнулася» кінчиком носа його щоки.

— Вибачте, пані, вибачте, — простогнав безталанний перехожий, а тоді відштовхнув мене, мов яку прокаженну, і зник за рогом.

Ільза реготала, аж трусилася, — до знемоги. Сказала, мовби ніколи в житті не спостерігала нічого кумеднішого. Сталося все так хутко, аж можна було подумати (так говорила Ільза), що ми з незнайомим добродієм впізнали одне одного й кинулися в обійми, як брат і сестра, котрі не бачилися кілька років і ось несподівано зустрілися.

Мені болів ніс. Ільза сказала мені, що на мить у вікні дому Тейлорів майнуло обличчя панни Тейлор — саме тоді, коли все й відбувалося. Ну звісно, стара завзята пліткарка переказала той випадок по-своєму, у власній інтерпретації.

Те все я розповіла тітці Рут, яка поглянула на мене з недовірою, вочевидь, уважаючи те, що трапилося, подією особливого, непересічного значення.

— Дивна річ: ти не годна зробити й трьох кроків, щоб когось не поцілувати, — сказала вона.

— Послухай-но, тітко Рут, — відказала я. — Знаю: ти маєш мене за хитру, дурну і невдячну. Але ж, так чи так, а по крові я наполовину Мурреївна. То як тобі здається, може Мурреївна цілувати на вулиці чужого чи навіть знайомого чоловіка, чи навіть родича? На вулиці?!

— Я зразу сказала, що це видається мені дивним, — визнала тітка Рут. — Але панна Тейлор запевняє, що бачила те на власні очі. Й усі, хто був присутній, це чули. Не люблю, коли таке говорять про мою родичку. І нічого б не трапилося, коли б не пішла на прогулянку з Ільзою Барнлі всупереч моїй волі. Нехай такі випадки більше не повторюються — чуєш, Емілі?

От і поговори, чоловіче, з тіткою Рут!

З червня 19…

Країна Висот є неповторно чарівною. Знову можу писати собі на верховині. Тітка Рут поглядає з підозрою — щоразу, як туди вирушаю. Не забула, що колись я зустріла там Перрі! Краєвид з узгір’я простеляється прегарний. Спало мені на розум: а може, то чарівна гора, з вершини якої можна уздріти власне майбутнє? І що ж я звідти побачу — перемогу чи поразку?

Ох, ні — тільки не поразку!

9 червня 19…

Минулого тижня у тітки Рут був день уродин. Подарувала їй серветку під лампу, що вишила її власноруч. Тітка подякувала мені стримано і вже не звертала на мій подарунок уваги — ні того дня, ні пізніше.

Нині після обіду я сиділа у своїй кімнаті край вікна і розв’язувала, поки ясний день, алгебраїчні завдання. Надолі балконні двері були відчинені, звідти чулися голоси тітки Рут і пані Інс — вони, вочевидь, сиділи у вітальні. Я гадала, вони знають, що я нагорі, та, либонь, затуляла мене фіранка. Несподівано пролунало моє ім’я. Тітка Рут, як можна було зрозуміти, показувала пані Інс мій витвір — серветку під лампу.

— Моя небога, Емілі, подарувала це мені на уродини. Ви лиш погляньте, яка майстерна, тонка робота. Вона має справжній хист до рукоділля.

Невже це промовила тітка Рут? Неймовірно! Я заклякла від подиву.