Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Я ж і є йому найкращим другом, — відповіла я.

— Не можу збагнути, звідки в тебе ті простацькі уподобання, — вкотре знизала плечима тітка Рут.

7 травня 19…

Сьогодні після обіду Тедді повів Ільзу й мене гуляти над річкою. Вирушаючи, ми хотіли нарвати травневих квітів. Й справді нарвали повні кошики різноманітного квіття і взагалі провели чудову годину над річкою у затінку могутніх ялин, жадібно втягуючи ніздрями пахощі живиці.

Та, коли вже верталися додому, зненацька нас огорнула густа імла. Тедді, одначе, впевнено повів нас на свист од потягів-паровиків, тож ми не боялися заблукати. Йшли, наче плинули білим морем — непроглядним та безмежно спокійним. Тиша стояла цілковита. Ми були наче відокремлені від реального світу. Вряди-годи подув вітру на мить роздирав ту щільну запону, і вона починала клубочитись, витворюючи фантастичні форми та видива. А тоді знову нас обкутувала непрозора цілокупна білина. То була справжня поезія, втілена у реальному житті, і я вельми шкодувала, що так швидко опинилася в місті, а відтак і вдома. Тітка Рут виявила своє занепокоєння тим раптовим напливом туману:

— Якби я знала, то не дозволила б тобі навіть вийти з домівки.

— Не було жодної небезпеки, тітко Рут, — нічого нам не загрожувало. Подивись-но краще на ці розкішні квіти.

Тітка Рут на квіти навіть не глянула.

— Нічого не загрожувало! А якби заблукала, потрапила під потяг чи під копита коня?

— Але ж у місті туман не страшний, тітко Рут. А який він гарний! Ідеш крізь нього, немовби мандруєш над Землею у міжзоряному просторі…

Говорила я з запалом, волосся моє, очевидно, було дещо сплутаним, бо тітка Рут промовила з виразним жалем:

— Шкода, що ти вродилася такою ентузіасткою, Емілі.

Цей крижаний і навіть зневажливий тон завжди виводить мене з рівноваги, тож відказала доволі гостро:

— Але ж подумай, скільки радості втрачаєш через відсутність будь-якого ентузіазму, тітко Рут. От наприклад: немає більшого задоволення, як танцювати навколо багаття. І для чого ж думати про те, що все скінчиться купою попелу?

— Як доживеш до мого віку, — мовила тітка Рут, — то матимеш більше олії в голові, і вже не захоплюватимешся різними там туманами.

А от мені видається неймовірним, щоб я могла коли-будь зістаріти й померти. Знаю, що це станеться, станеться неминуче, а все ж не вірю, не йму віри… Я нічого не відповіла тітці Рут, через що вона перевела розмову на інше.

— Я бачила Ільзу, вона простувала нашою вулицею. Емілі, невже та дівчина не носить натільної сорочки?

— «Прикрасою їй — шовки та пурпур», — стиха проказала я, цитуючи Святе Письмо, просто тому, що звучання цих слів мене зачаровує. Немає-бо стислішого і прекраснішого опису гарно вдягненої жінки. Тітка ж Рут, вочевидь, не здогадалася, що то цитата, вона майже не пам’ятає біблійних виразів — подумала, ніби я силкуюся говорити зверхньо.

— Якщо ти маєш на увазі, що вона носить шовкову сорочку червоного кольору, то скажи це людською мовою. Гм, шовкова сорочка… Якби це від мене залежало, вона не носила б шовкових сорочок.

— Колись і я носитиму шовкові сорочки, — мовила я не без виклику.