Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Невже, панянко? А можна поцікавитись, за що ти купуватимеш ті сорочки, за чиї гроші?

— Переді мною велика майбутність! — проголосила я, намагаючись говорити якомога гордовитіше, по-Мурреївськи, як промовляли колись блаженної пам’яті Муррей чи Мурреївна.

Тітка Рут засичала на те щось незрозуміле.

Відтак, увійшовши до своєї кімнати, я поставила квіти у вази, розставила їх, де хотіла, і навіть лорд Байрон став виглядати так, ніби мав незабаром одужати.

14 травня 19…

Послала своє оповідання про дитину до «Золотих миттєвостей». Вкинула конверта до скриньки біля книгарні й досі ще тремчу від хвилювання. О, якби вони прийняли мою новелу до друку!

Перрі знов насмішив цілу школу. Сказав прилюдно, у класі, мовби «Франція експортує моду». Ільза підійшла до нього після уроку й сказала, як припечатала: «Ти, неплідне насіння!» І вкотре перестала з ним розмовляти.

Евеліна і далі солодким своїм голоском вимовляє різні ущипливі, отруйні слова, сама ж при тому й сміється. Шпильки я можу їй пробачити, а сміху не пробачу ніколи.

15 травня 19…

Вчора відбулася традиційна, щорічна травнева вечірка молодших класів. Та, коли посходились на вечірку, то виявилось, що газ не запалюється. Вже потім з’ясувалося: то середні класи перекрили газ, аби нам дошкулити. Першої хвилини ми не знали, до чого вдатися. І раптом я згадала, що тітка Рут отримала в подарунок від тітки Елізабет коробку свічок. Отже вернулася додому по свічі (тітка Рут, на щастя, була відсутня). Свічки ми розставили по всій кімнаті, засвітили їх, тож вечірка таки відбулася — понад те, вдалася на славу. Все пускали у діло — навіть імпровізовані канделябри; і те сказати, світло свічок є набагато приємнішим, лагіднішим, як світло газових ламп. Усі того вечора були веселими і дотепними. Кожен, діждавши своєї черги, виголошував промову. Перрі мав говорити про історію Канади — я вже приготувалася внутрішньо до справжньої лекції, вельми розважливої і вкрай нудної, — але несподівано він змінив свій намір і заговорив про свічі, імпровізуючи в міру натхнення. Розповідав про свічі, що їх бачив у різних країнах, як був ще хлоп’ям і плавав морями-океанами разом зі своїм батьком. Це було так захопливо, так яскраво і дотепно, аж ми, слухачі, сиділи, наче прикуті. Я впевнена: і школярі, й школярки вмить забули тоді про злощасну французьку моду і про старого хлібороба, що орав і сіяв.

Тітка Рут не завважила ще браку свічок. Завтра їду до Місячного Серпа. Проситиму тітку Лауру про ще одну коробку свічок (вона не відмовить — я знаю!), відтак привезу її тітці Рут і матиму спокій.

22 травня 19…

Сьогодні надійшов на мою адресу довгий, грубий, ненависний конверт. «Золоті миттєвості» повернули мій рукопис. Друкований текст повідомляв:

«З цікавістю прочитали Ваше оповідання. Шкодуємо, але наразі не можемо його надрукувати».

Спершу я силкувалася втішитись тим фактом, що прочитали його «з цікавістю». Однак, повернувшись додому, раптово збагнула, що, як отримуєш друковану відмову, то хвальні вирази стосуються всіх авторів, чиї рукописи відхиляють. Але, що найприкріше, — тітка Рут бачила конверт, перш ніж я повернулася зі школи. Я почувалася приниженою, осоромленою.

— Сподіваюсь, Емілі, це переконає тебе остаточно, що не варто тринькати гроші на поштові марки й відправляти до редакцій всілякі нісенітниці. Невже ти гадаєш, ніби спроможна написати новелу, придатну для друку?

— Два моїх вірші — коротких, щоправда, — надрукували! — вигукнула я.

Тітка Рут засичала:

— Фі! Вірші. Поезії. Та ж мусять вони чимось заповнювати шпальти — як ти думаєш?

— Може, й так, — відказала я з гідністю, ковтаючи сльози.