Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Кожен є схибленим на свій лад.

— Добре. Отож, я вертаюсь і проковтну пігулку без нарікань.

— Ти прилягла б на софу й відпочила. А на світанку я відвезу тебе до Шрусбері.

— Ні, ні, це неможливо — з кількох причин. По-перше, дороги о цій порі року недобрі. По-друге, тітка Елізабет неодмінно почує нас, отже, й довідається про все, чого я, звісно, не хочу. Нехай година мого шалу залишиться нашою таємницею, кузене Джиммі.

— То як же ти вертатимешся до Шрусбері?

— Пішки.

— Пішки? О такій годині?

— Таж я прийшла сюди вже поночі. Доведеться мені повторити мою прогулянку в зворотному напрямку. Маю тут у шафі пару старого взуття. Зараз воно придасться мені краще, ніж вечірні туфельки. Геть знищила твій чудовий дарунок у своєму шаленстві! Вдягну й старе моє пальто. У ньому буде мені тепліше. На світанку дістануся Шрусбері. Тільки-но впораємося з усіма горіхами — вирушаю в дорогу.

Кузен Джиммі погодився з доводами Емілі. Була вона юною і сильною, а що менше знатиме Елізабет про ту родинну колотнечу, тим краще для всіх. Відтак зітхнув з полегкістю. А спершу побоювався, що впертість Емілі цього разу не вдасться перебороти.

— Скажи-но, як там твоє писання?

— Пишеться мені добре, хоча зранку в моїй кімнаті страшенно зимно. А втім, байдуже: я так люблю писати! Мрію створити в майбутньому щось насправді гарне і вартісне.

— І створиш. Навіть не сумніваюсь. Тебе ж ніхто не штовхав до криниці!

Емілі вдячно потисла його руку. Вона одна розуміла, що міг би звершити кузен Джиммі, якби не штовхнули його в дитинстві до криниці.

Коли всі горіхи були з’їджені, Емілі перевзулася у старі черевички й одягла старе пальто. Казати правду, то була злиденна одежина, та її молода врода не потребувала ще рам, покликаних ту вроду підкреслювати й уяскравлювати. Виглядала Емілі, мов зірка в убогій, курній хатині.

Кузен Джиммі не зводив з неї очей. Думав, яка вона гарна, щедро обдарована, життєрадісна юна особа і що певні речі, яких їй доводиться зазнавати, є просто ганебними…

— Висока і ставна, — промовив стиха, — як усе Мурреївське жіноцтво. За винятком тітки Рут, — додав після деякої паузи.

Емілі засміялася і скорчила дружню, веселу гримасу.

— Цей випадок буде тяжіти над її сумлінням до кінця року. Та не журися, мій найдорожчий кузене, — у близькому прийдешньому я не вчиню жодної дурниці. А тітка Елізабет подумає, ти з’їв силу-силенну горіхів, доглядаючи за недужою коровою…

— Може, тобі потрібна вже нова книга?

— Ще ні. Останню списала тільки до половини. І кожна нова книга мене мовби гнітить — я ж бо не можу наразі писати новел. О, якби знову могла, кузене Джиммі!