Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Емілі це розуміла. Знала добре: не варто й сподіватися, щоб тітка Елізабет витрачалася на її проживання у пансіоні.

— І ти здолала весь шлях у туфельках, одна-однісінька, глупої ночі! — знов закивав головою Джиммі. — Гм, міцний у тебе характер!

— Ти не схвалюєш мого вчинку? — спитала Емілі тремтячим голосом, відчуваючи, як весь її внутрішній гарт ламається, зникає під дією отого кузенового кивання головою.

— Н-н-ні. То було безсовісно й підло з боку Рут Даттон — залишити тебе за дверима на цілу ніч.

— Визнаєш… правда ж? Ні, я не в силі вернутися до неї після того, що трапилося.

Кузен Джиммі уважно розглядав горіхи, крутячи їх у пальцях.

— Не думаю, щоб котрась із твоїх прабабць так легко зреклася можливості навчатись, — промовив він. — Принаймні, з боку Мурреїв — жодна, це достеменно, — додав після деякої паузи, мовби хотів зазначити, що не знає родини Старів, тому й не може нічого стверджувати щодо них.

Емілі сиділа, не озиваючись. Як мовив би Тедді, кузен Джиммі влучив одразу в десятку. Відчувала, що коли вже він у приступі натхнення посилається на її жіночих предків, то все набуває інакшого значення. Атож: речі й люди, якщо розглядати їх під кутом традиції, постають у відмінному світлі.

Мері Шіплі, Елізабет Барнлі, ті любі небіжчиці з Місячного Серпа, дивляться зараз на свою онуку — запальну, неприборкану, шалену — дивляться докірливо й співчутливо. Кузен Джиммі немовби дає на здогад, що Стари повсякчас керувалися лише чуттєвими імпульсами, піддавалися власним слабкостям. Ні, ні, вона доведе їм, що вони помиляються!

У даному випадку вона сподівалася від кузена Джиммі більшої прихильності, більшого розуміння. Знала наперед, що тітка Елізабет засудить її вчинок, що й тітка Лаура буде засмучена. Проте на кузена Джиммі вона розраховувала як на безумовного свого союзника. І досі він завжди таким союзником був.

— Мої прабабці ніколи не мали справи з тіткою Рут! — ображено кинула Емілі.

— Зате вони мали справу з твоїми прадідами, — відказав кузен Джиммі, неначе мав на думці, що це було найтяжче випробування, немовби хотів сказати, що для того, хто спізнав норов Арчібальда чи Х’юго Мурреїв, тітка Рут є тільки чистилищем, аж ніяк не пеклом.

— Кузене Джиммі, ти вважаєш, я повинна вернутися й вислухати нову лайку, витерпіти нові утиски з боку тітки Рут і далі поводитись так, мовби нічого не сталося?

— А що ти сама думаєш про це, курчатко? — спитав кузен Джиммі. — Візьми-но горішка, маленька.

Цього разу Емілі дала себе умовити. Прагнула хоч якоїсь розради. Спробує гризти улюблені горіхи й, попри те, залишатися постаттю драматичною.

Емілі з тону скорботного зненацька перекинулася у тон задерикуватий.

— Тітка Рут була сьогодні просто потворною, і не лише сьогодні, а всі останні місяці — надто відколи бронхіт не дав їй змоги виходити з дому. Ти не можеш собі уявити, чим було життя в її господі.

— Чому не можу — ще й як можу! Рут Даттон завжди робила нещасними всіх, хто її оточував. А чи зігрілися в тебе ноги, Емілі?

— Я ненавиджу її! — викрикнула Емілі, гарячково шукаючи собі виправдання. — Це страшно — жити під одним дахом з людиною, котру ненавидиш.

— Так, це труїть кожну хвилину життя, — погодився кузен Джиммі.