Розділ «Барильце Амонтильядо»

– Вільних мулярів.[100]

– Я – муляр, – відповів я.

– Ти? Не може бути! Ти – вільний муляр?

– Я муляр, – повторив я.

– Знак, – зажадав він. – Покажи знак.

– Ось він, – відказав я і дістав з-під плаща кельму.[101]

– Та ти жартуєш! – вигукнув Фортунато, відступивши на кілька кроків. – Але ходімо далі, до амонтильядо.

– Ходімо, то й ходімо, – погодився я, ховаючи кельму під плащ і знову запропонувавши йому руку.

Він важко сперся на неї. Ми рушили далі, на пошуки амонтильядо. Пройшли під кількома низькими арками, спустилися по сходах, пройшли підземним коридором, знову спустилися й нарешті потрапили до глибокого склепу, де повітря було таке застояне, що наші смолоскипи ледве жевріли, замість горіти яскравим полум’ям.

У протилежному кінці склепу відкривався вхід у ще один склеп, менш просторий. Попід його стінами від підлоги до стелі були навалені людські кістяки – як це можна бачити у великих катакомбах під Парижем. Три стіни цього внутрішнього склепу були прикрашені в такий спосіб. Стіс скелетів, який затуляв четверту стіну, був розвалений, і кістки з нього лежали тут же, утворюючи безладну купу. Таким чином четверта стіна оголилася, і в ній відкрився ще один закапелок у чотири фути завглибшки, у три – завширшки і заввишки футів шість-сім, який навряд чи мав особливе призначення; просто заглибина між двома масивними колонами, які підтримували підземне склепіння, і її задньою стіною була гранітна стіна підземелля.

Марно Фортунато намагався зазирнути вглиб обкладеного кістяками закутня, підіймаючи вгору свій димучий смолоскип. Тьмаве світло не діставало до протилежної стіни.

– Проходь, проходь, – сказав я. – Амонтильядо там. А щодо Лукрезі…

– Лукрезі – невіглас, – урвав мене мій друг.

Він невпевнено ступив уперед, а я тримався за ним назирці. Ще кілька кроків, і він дійшов до кінця. Побачивши, що подальшу путь перегороджує гранітна стіна, він став, опанований тупим подивом. Ще мить – і я прикував його до граніту. В стіну на відстані двох футів одна від одної були вмуровані дві залізні скаби. З одної звисав короткий ланцюг, з другої – замок. Мені вистачило кількох секунд, щоб обвинути ланцюг навколо його стану й клацнути замком. Фортунато був надто приголомшений і опору не чинив. Витягши із замка ключ, я відступив назад і вийшов з обкладеного кістяками склепу.

– Помацай стіну, – сказав я. – Ти відчуваєш, скільки там селітри? Тут справді вогко – дуже, дуже вогко. Ще раз благаю тебе – вертаймося! Не хочеш? У такому разі мушу тебе покинути. Але спершу я повинен зробити тобі одну невеличку послугу, яка цілком у моїх силах.

– Ти про амонтильядо? – пробелькотів мій друг, ще не отямившись від подиву.

– Авжеж, – відповів йому я. – Про амонтильядо.

Сказавши так, я підійшов до купи кісток, про яку вже згадував, розкидав їх і під ними виявився чималий запас будівельного каменю та вапна. Працюючи кельмою, я за допомогою цих матеріалів заходився швидко замуровувати вхід до ніші.

Я не встиг вимурувати й один ряд, як стало ясно, що сп’яніння Фортунато значною мірою вже розвіялося. Першою ознакою, яка на це вказувала, був тихий стогін, що долинув з глибини склепу. То не був стогін людини п’яної. Потім запала мовчанка – тривала і вперта. Я вимурував другий ряд каменів, і третій, і четвертий – і тут почувся шалений брязкіт ланцюга. Брязкіт тривав кілька хвилин, протягом яких, щоб краще навтішатися почуттям вдоволеної помсти, я урвав роботу й сів посидіти на купі кісток. Коли нарешті стало тихо, я знову взявся за кельму й, не відриваючись, вимурував п’ятий, шостий і сьомий ряд. Тепер стіна була мені майже по груди. Я зробив ще одну перерву і, піднявши смолоскип над кладкою, кинув кілька тьмяних променів на людську постать у темній ніші.

Справжній залп зойків, гучних і розпачливих, що раптово вихопилися з горла прикутого до стіни створіння, здавалося, боляче вдарив мене в груди й відштовхнув назад. На мить я завагався, я затремтів. Діставши з піхов свою шпагу, я почав тицяти нею в нішу, але секунда роздумів повернула мені спокій. Я помацав рукою масивну стіну підземелля й відчув глибоку втіху. Потім підійшов упритул до стінки і відповів на зойки нещасливця страхітливим ревом. Я повторював кожен його крик, але кричав гучніше й шаленіше, аніж він. Так я вчинив, і бідолаха замовк.