Розділ «Барильце Амонтильядо»

Фортунато підніс її до губів, скривлених у зухвалій посмішці. Потім зробив перерву і по-приятельському мені кивнув. Дзвіночки на його ковпаку задзеленчали.

– П’ю за мерців, які спочивають у цьому підземеллі, – сказав він.

– А я вип’ю за те, щоб ти жив довго.

Він знову взяв мене під руку, й ми пішли далі.

– А підземелля в тебе просторе, – сказав він.

– Монтрезори – рід старовинний і розгалужений, – відповів я.

– Я забув, який у вас герб.

– На лазуровому полі золота людська ступня; вона розчавлює повзучого гада, який жалить її в п’яту.

– А девіз?

– Nemo me impune lacessit.[98]

– Добре сказано, – схвалив він.

Очі в нього блищали від випитого вина, дзвіночки на ковпаку дзеленчали. Медок розігрів і мою уяву. Йдучи поміж нескінченними стінами, де в нішах були складені впереміш людські кістяки та барильця й бочки, ми дісталися до найдальших закутнів підземелля. Я знову став і цього разу осмілився схопити Фортунато за руку вище ліктя.

– Подивися-но, – сказав я. – Ти бачиш, що селітри стає все більше. Вона звисає зі склепінь підземелля, як мох. Ми стоїмо під річкою. Краплі вологи просочуються крізь землю і змочують людські кості. Вертаймося назад, поки не пізно. Твій кашель…

– Кашель – дурниці, – сказав Фортунато. – Ходімо далі. Але спершу ще ковточок медоку.

Я взяв пляшку деграву,[99] відбив шийку й подав йому. Він вихилив її одним духом. Його очі спалахнули яскравим полум’ям. Він зареготав і підкинув пляшку вгору чудним рухом, якого я не зрозумів.

Я поглянув на нього з подивом. Він повторив рух, що видався мені безглуздим.

– Не розумієш? – запитав він.

– Ні, – відповів я.

– Отже, ти не належиш до братства?

– Якого братства?