Розділ «Барильце Амонтильядо»

– Нікуди я не поспішаю. Ходімо.

– Ой ні, друже, ні. Хай навіть ти й вільний, але я бачу, що в тебе сильна застуда. В моїх погребах дуже вогко. Стіни там обліплені селітрою.

– Все одно ходімо. Застуда – то пусте. Амонтильядо! Тебе нахабно одурили. А щодо Лукрезі, то він не відрізнить хересу від амонтильядо.

Так говорячи, Фортунато взяв мене під руку. Я надяг на обличчя чорну шовкову маску, щільно обгорнувся плащем і дозволив йому потягти мене до мого палаццо.

У мене вдома не було жодної живої душі. Всі слуги повтікали на карнавал. Я повідомив їх, що до ранку не прийду, і суворо наказав ні на мить не відлучатися з дому. Бо я добре знав, що варто дати такий наказ, і вони вмить розбіжаться, тільки-но я від них відвернуся.

Я взяв з підставки два смолоскипи, дав один у руки Фортунато й запросив його йти за мною. Через анфілади кімнат ми дісталися до арки, де починалися довгі й покручені сходи, які вели в підземелля. Я перший став ними спускатися; Фортунато не відставав, і я попросив його ступати обережніше. Нарешті ми досягли кінця сходів і тепер стояли на вогких плитах у підземеллі родового палацу Монтрезорів.[96]

Мій друг ішов хисткою ходою, і дзвіночки на ковпаку теленькали за кожним його кроком.

– Де барильце? – запитав він.

– Там, далі, – відповів я. – Але глянь-но, яка біла павутина заснувала стіни цього підземелля! Як вона мерехтить!

Фортунато обернувся й подивився на мене каламутним поглядом – крізь тьмяну поволоку з його очей сочилися сльози сп’яніння.

– Селітра? – запитав він після тривалої мовчанки.

– Селітра, – підтвердив я. – Тебе давно мучить кашель?

– Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи!

Минуло кілька хвилин, перш ніж мій бідолашний друг зміг відповісти.

– Ето, пусте, – нарешті промовив він.

– Ні, – рішуче заперечив я, – вертаймося. Зі здоров’ям не жартують. Ти людина багата, шанована, тобою захоплюються, тебе люблять. Ти щасливий, як і я був колись. Якщо ти помреш, за тобою є кому журитися. Я – інша річ, за мною ніхто сумувати не став би. Вертаймося, бо ти захворієш, і я не хочу брати на себе такої відповідальності. Ліпше я знайду Лукрезі, й він мені…

– Годі, – сказав Фортунато. – Кашель – то пусте, він мене не вб’є. Від кашлю не вмирають.

– Звичайно, звичайно, – погодився я, – і я аж ніяк не хотів марно тебе настрахати. Але ліпше вжити застережних заходів. Ось, ковтни медоку,[97] він захистить тебе від шкідливого впливу вогкості.

Я взяв пляшку зі стосу до неї подібних, які лежали посеред плісняви, і надбив шийку.

– Випий, – сказав я і подав йому пляшку.