Розділ «Оповідь Артура Гордона Піма»

Так минула ніч, сповнена тривог і втоми, а коли нарешті розвиднілося, шторм анітрохи не вщух і не було жодних ознак того, що він збирається вщухати. Ми витягли з кают-компанії трупи і поскидали їх за борт. Наступною нашою турботою було позбутися грот-щогли. Зробивши всі необхідні приготування, Петерс заходився рубати щоглу (сокири ми знайшли в кают-компанії), а ми стояли напоготові біля штагів і вантів.[31] У потрібний момент, коли бриг круто нахилився в підвітряний бік, він крикнув нам рубати навітряні ванти, що ми й зробили, і вся маса дерева й такелажу[32] обвалилася в море, майже не зачепивши бриг і не завдавши корпусу ніякої шкоди. Тепер судно хитало менше, але наше становище лишалося надзвичайно небезпечним, бо, попри всі зусилля, ми не встигали відкачувати воду одним насосом. Огастес не міг працювати на повну силу, й допомоги з нього було мало. На додачу до всіх нещасть із навітряного боку вдарила важка хвиля і збила бриг на кілька румбів, підставивши його бортом до вітру, а перш ніж судно повернулося в попереднє положення, друга хвиля завалила його набік. Баласт усією своєю масою перемістився до підвітряного борту (вантаж зірвало з місця ще раніше, й він совався туди-сюди), і ми вже чекали, що «Дельфін» ось-ось перекинеться. Проте незабаром ми трохи вирівнялися; правда, баласт не змістився від лівого борту, й судно залишилося дуже нахилене. Відкачувати воду було марно, та ми однаково не змогли б цього робити, бо страшенно втомилися і так постирали долоні, що на них утворилися криваві рани, аж страшно було дивитися.

Хоча Паркер намагався нас відмовити, ми вирішили зрубати й фок-щоглу. Марудитися з нею довелося довго, оскільки палуба була дуже нахилена. Падаючи за борт, вона знесла бушприт,[33] і від «Дельфіна» залишився один корпус.

Досі ми мали підстави сподіватися, що в крайньому разі врятуємося на баркасі, який залишився цілий, хоча через нього перекотилася не одна височенна хвиля. Та недовго довелося нам тішитися цією надією, бо як тільки ми позбулися фок-щогли, а з нею й фока, який утримував бриг у більш-менш стійкому положенні, хвилі, не перекочуючись, почали обвалюватися прямо на кораблі, і через п’ять хвилин вони гуляли по палубі від носа до корми, зірвавши і баркас, і правий фальшборт і навіть розбивши на друзки брашпиль.[34] Небезпечніше становище годі було собі уявити.

Ополудні шторм начебто почав ущухати, але, на превелике наше розчарування, затишшя тривало лише кілька хвилин, а потім вітер задув з подвійною силою. Близько четвертої пополудні його пориви уже валили з ніг, а коли споночіло, в мене не лишилося навіть слабенької надії, що корабель протримається на плаву до ранку.

До півночі «Дельфін» занурився настільки, що вода доходила до нижньої палуби. Потім ми втратили стерно, причому хвиля, яка його зірвала, підкинула корму дуже високо, аж днище відірвалося від води, а потім опустилося на неї з таким ударом, який буває, коли корабель налітає на рифи. Ми розраховували, що стерно витримає будь-який шторм, бо збите воно було надзвичайно міцно, я ніколи не бачив такої надійної конструкції – ні раніше, ні згодом. Згори вниз уздовж його головного бруса йшов ряд масивних залізних скаб; у такий самий спосіб скаби були установлені й на ахтерштевені.[35] Крізь обидва ряди скаб був просунутий товстий кований стрижень, на якому й оберталося стерно. Про страхітливу силу хвилі, яка його зірвала, можна судити з того, що скаби, кінці яких проходили крізь тіло ахтерштевня і зсередини були загнуті, всі, як одна, виявилися видерті з твердого дерева.

Не встигли ми перевести дух після цього удару, як на нас навалилася величезна хвиля – таких мені більш не довелося бачити за все своє життя; вона начисто змила трап, що вів до кают-компанії, позривала ляди з люків, заповнила водою всі порожнини всередині корабля.

Розділ дев’ятий

На щастя, перед настанням ночі ми всі міцно прив’язалися до уламків брашпиля і лежали розпростершись на палубі. Лише ця пересторога врятувала нас від загибелі. Хай там як, а ми всі були – хто більше, а хто менше – оглушені величезною хвилею, вона обвалилася на нас усією своєю вагою, і ми мало не захлинулися.

Коли я зміг перевести подих, то голосно погукав товаришів. Відповів один Огастес, він сказав мені:

– Нам кінець! Спаси, Господи, наші душі!

Через якийсь час прийшли до тями і Петерс із Паркером. Вони закликали нас не втрачати мужності, адже надія на порятунок була: вантаж у нас такий, що бриг не може затонути, а шторм над ранок, можливо, вщухне. Після цих слів настрій у мене помітно поліпшився; адже справді судно, завантажене порожніми бочками для китового жиру, не може піти на дно, а в мене останнім часом так тьмарилося в голові, що я про це й не подумав і передусім боявся саме такого кінця. Отже, в мені ожила надія, і я став користатися з кожної зручної нагоди, аби ще міцніше прив’язатися до уламків брашпиля – тим самим, як я помітив, клопоталися й мої товариші. Чорноту ночі, страхітливий гуркіт моря, що раз у раз обвалювало на нас височенні хвилі, годі описати словами. Палуба була на одному рівні з поверхнею води, тобто ми опинилися мовби в западині між двома гребенями білого шумовиння, яке знову й знову перекочувалося через нас. Не буде перебільшенням сказати, що тільки одну секунду з трьох ми не були занурені з головою у воду. Хоча лежали ми близько один від одного, жоден з нас нікого не бачив, як не бачив, власне, і самого корабля, на якому нас качало й перекидало. Іноді ми перегукувалися, щоб підтримати один одного, втішити і підбадьорити того, хто найбільше цього потребував. Особливо непокоїлися ми за ослаблого Огастеса, чия поранена рука, звичайно, не дозволила йому як слід прив’язатися, і ми боялися, щоб його не змило за борт, але допомогти йому не мали ані найменшої змоги. На щастя, він лежав у найбезпечнішому місці; голова й плечі були сховані за уламками брашпиля, і хвилі, набігаючи, розбивались об ті уламки і значно втрачали в силі. Якби Огастес не був під захистом брашпиля (куди хвилі закинули його випадково, після того як він прив’язався на відкритому місці), він би неминуче загинув ще до настання ранку. Завдяки тому, що бриг майже лежав боком, ми всі були більше захищені від хвиль, ніж якби він стояв прямо. Крен, як я вже згадував, був на лівий борт, і майже половина палуби постійно була під водою. Отже, хвилі, які накочувалися справа, розбивалися об корпус судна і накривали нас – а ми лежали, припавши обличчям до палуби, – лише дощем бризок, а ті, які набігали зліва (іноді їх називають «зустрічними хвилями»), були значно слабші й не могли змити нас, тим більше, що ми були прив’язані й лежали крижем.

Отак провели ми всю ніч посеред кошмарного розгулу стихій, а коли настав ранок, то увіч переконалися, в якому жахливому становищі ми перебуваємо. Бриг перетворився на звичайну колоду, яку хвилі підкидали, наче скіпку, шторм посилювався, переходячи в справдешній ураган, і, здавалося, для нас не було жодної можливості порятунку. Ми мовчки трималися ще кілька годин, кожної миті чекаючи, що або порвуться наші мотузки, або хвилі доламають і змиють за борт рештки брашпиля, або котрийсь із височенних бурунів, що з ревом котилися у всі боки через нас і навколо нас, так глибоко занурить судно під воду, що ми захлинемося, перш ніж воно підійметься на поверхню. Але ласка Господня врятувала нас від усіх небезпек, і близько полудня нас зігріли перші живодайні промені благословенного сонця. Незабаром став помітно вщухати вітер, і раптом уперше після вчорашнього вечора озвався Огастес – він запитав у Петерса, який лежав до нього найближче, чи є, на його думку, можливість урятуватися. Відповіді на це запитання не було, і ми вже подумали, що напівіндіанець захлинувся, але потім, на нашу превелику радість, він заговорив, хоч і дуже слабким голосом, поскаржившись на нестерпний біль від мотузок, які врізалися йому в живіт; мовляв, якщо він не знайде способу їх послабити, то неминуче пропаде, бо далі він уже нездатний терпіти такі пекельні болі. Ми страшенно засмутилися, слухаючи Петерса, бо нічим і ніяк не могли йому допомогти, адже хвилі й далі накочувалися на нас. Ми умовляли його потерпіти, пообіцявши полегшити його страждання, як тільки буде змога. Він відповів, що незабаром буде пізно; що він віддасть Богові душу, перш ніж ми зможемо прийти йому на допомогу. Кілька хвилин Петерс стогнав, а потім затих, і ми вирішили, що він сконав.

Коли настав вечір, хвиля почала спадати, і за п’ять хвилин лише один бурун перекочувався через палубу з навітряного боку; почав ущухати й вітер, хоча шторм усе шаленів. Ось уже кілька годин ніхто з моїх товаришів не зронив і слова. Я покликав Огастеса. Він відповів дуже кволим голосом, і я не розчув, що він сказав. Потім я звернувся до Петерса й Паркера, але обидва мовчали.

Незабаром після цього я майже втратив тяму, і в моїй уяві почали виникати різні приємні видіння: зелені дерева, лани золотавої пшениці, що колихалася на вітрі, хороводи дівчат, кавалькади вершників та інші фантастичні картини. Тепер я розумію, що в усіх тих образах, які пропливали перед моїм внутрішнім зором, було щось спільне – а саме, ідея руху. Жодного разу не привидівся мені нерухомий предмет, такий, як будинок, гора або щось подібне; але нескінченною процесією проносилися вітряки, кораблі, величезні птахи, повітряні кулі, люди верхи на конях, карети, що мчали з карколомною швидкістю, та всяка всячина, яка перебувала в постійному русі. Коли я очуняв, було, судячи з висоти сонця, близько першої години дня. З величезними труднощами став пригадувати, де я є і що зі мною діється, і якийсь час мені здавалося, ніби я досі перебуваю в трюмі, поблизу свого ящика, і ніби поруч мене лежить не Паркер, а Тигр.

Коли я остаточно прийшов до тями, віяв помірний бриз, і море було відносно спокійне; лише вряди-годи хвиля мляво перекочувалася через палубу. З моєї лівої руки мотузка сповзла, залишивши криваве садно біля ліктя; права рука цілком затерпла й нижче передпліччя розпухла, натерта мотузкою, яка з’їхала від плеча до ліктя. Друга мотузка, та, якою я обв’язав себе навкруг пояса, завдавала мені нестерпного болю, бо туго натяглася і глибоко вдавилася в живіт. Подивившись на своїх товаришів, я побачив, що Петерс живий, хоча товстий мотуз, обмотаний навколо крижів, здавалося, перетяв його надвоє; коли я заворушився, він зробив кволий жест, показавши на свої пута. Огастес не подавав жодних ознак життя, скорчившись біля уламків брашпиля. Побачивши, що я ворухнувся, Паркер запитав, чи вистачить у мене снаги визволити його від пут – мовляв, якщо я зберуся на силі й допоможу йому розв’язатися, ми, можливо, і врятуємося; якщо ж ні, то загинемо. Я порадив Паркерові набратися мужності і сказав, що спробую допомогти йому. Сунувши руку до кишені штанів, я намацав там свій складаний ножик і після кількох невдалих спроб зумів нарешті відкрити лезо. Потім лівою рукою я примудрився звільнити праву від пут і перерізав ножем мотузку, обмотану навкруг мого тулуба. Спробувавши підвестись, я, проте, виявив, що ноги мене не тримають; не міг я також підняти праву руку чи бодай поворухнути нею. Коли я сказав про це Паркерові, він порадив мені кілька хвилин спокійно полежати, тримаючись лівою рукою за брашпиль, щоб кров знову почала циркулювати. Так я й зробив, і незабаром оніміння стало проходити, і я зміг поворушити однією ногою, потім другою; а трохи згодом став трохи володіти і правою рукою. З великою обережністю поповз я тепер до Паркера, не спинаючись на ноги, і незабаром перетяв усі його пута. Після короткого перепочинку він теж зміг рухати руками й ногами. Далі, не гаючи часу, ми заходилися визволяти Петерса. Мотузка прорвала пояс вовняних штанів, дві сорочки і так глибоко врізалася йому в пах, що як тільки ми її зняли, звідти полилася кров. Одначе Петерсові відразу полегшало, він заговорив і почав рухатися з меншими зусиллями, ніж я або Паркер – безперечно, йому допомогло вимушене кровопускання.

Ми майже не надіялися, що Огастес оклигає, бо він не подавав жодних ознак життя; але, підійшовши до нього, ми з’ясували, що він просто знепритомнів від утрати крові, бо пов’язку, яку ми наклали йому на поранену руку, давно зірвало хвилями; а мотузки, якими він прив’язався до брашпиля, не були настільки натягнуті, щоб заподіяти йому смерть. Визволивши мого друга від пут та від дерев’яних уламків брашпиля, ми перенесли його на сухе місце з навітряного боку, і всі троє заходилися розтирати йому руки й ноги. Через чверть години він опритомнів, але тільки наступного ранку почав нас упізнавати і спромігся заговорити. Поки ми отак звільнялися від своїх пут, зовсім споночіло, почали збиратися хмари, і нас опанував моторошний страх, що знову налетить шторм, і тоді вже ніщо не врятує нас від загибелі – адже ми були вкрай виснажені і змучені. Проте нам пощастило, і всю ніч погода стояла помірна, хвиля спадала, і це вселило нам надію на порятунок. З північного заходу все ще віяв бриз, але було зовсім не холодно. Огастеса ми обережно прив’язали біля навітряного борту, щоб під час гойданки він не скотився в море, бо ще був дуже кволий і не міг триматися сам. Нам прив’язуватися не було потреби, і ми тільки всілися впритул один до одного біля брашпиля і, тримаючись за уривки такелажу, стали міркувати, як нам вибратися з нашого жахливого становища. Ми відчули велику полегкість, поскидавши з себе свої лахи і викрутивши їх. Одежа швидко висохла, і коли ми знову вдяглися, вона здалася нам теплою, приємною і додала нам бадьорості. Допомогли ми роздягтися й Огастесові, самі викрутили його вбрання, і він теж ожив і підбадьорився.

Тепер нас найдужче мучили голод і спрага; ми боялися навіть подумати, що з нами буде без їства і води, і навіть жалкували, що уникнули менш страшної смерті в морській безодні. Правда, ми втішали себе думкою, що нас підбере який-небудь корабель, і закликали один одного мужньо витерпіти випробування, які пошле нам доля.

Нарешті настав ранок чотирнадцятого липня. Погода була ясна й тепла, з північного заходу віяв постійний, але легкий бриз. Море зовсім заспокоїлося, бриг, невідомо з якої причини, трохи вирівнявся, палуба підсохла, і ми могли вільно по ній ходити. Минуло вже понад три доби, відколи ми не їли й не мали в роті жодної краплі води, і конче треба було роздобути що-небудь із припасів. А що бриг був затоплений, то за цю справу ми взялися з невірою в душі, мало сподіваючись на успіх. Насмикавши цвяхів з уламків люка, що вів до кают-компанії, ми позаганяли їх у дві дощечки, які збили хрестом, і в такий спосіб спорудили щось на зразок драги; цю штуку ми спустили на вірьовці через люк у кают-компанію і стали волочити дошки із цвяхами туди-сюди в слабкій надії зачепити що-небудь їстівне або предмет, за допомогою якого ми змогли б роздобути харчі. Цим ділом ми займалися майже весь ранок, проте вивудили лише кілька простирадл, які легко чіплялися за цвяхи. Зрештою, наш прилад був настільки примітивний, що сподіватися на більший успіх і не випадало.

Потім ми перейшли на бак і спробували нашу драгу в кубрику, але також марно і майже впали в розпач, коли Петерс запропонував, щоб ми обв’язали його вірьовкою, і він спробує щастя, пірнувши в кают-компанію. Цю пропозицію ми зустріли з таким захватом, який може спричинити лише відроджена надія. Він негайно роздягся, залишивши на собі одні панталони, а ми дбайливо закріпили в нього на поясі міцну вірьовку, обв’язавши її через плечі, щоб вона не зіскочила. Здійснити те, що задумав Петерс, було важко й дуже небезпечно, адже в самій кают-компанії навряд чи можна було розжитися якоюсь провізією, і нирець мав би досягти дна, звернути праворуч, подолати під водою відстань у десять-дванадцять футів, проникнути у вузький прохід, який вів до комори, узяти там що-небудь їстівне і повернутися назад – і все на одному вдиху.

Коли ми добре обв’язали Петерса, він спустився по трапу, аж поки вода досягла йому підборіддя, а тоді пірнув уперед головою, намагаючись зазирнути праворуч, до комори. Перша його спроба виявилася, проте, цілком невдалою. Не минуло й півхвилини, як вірьовка рвучко смикнулася (ми домовилися, що ривком він повідомлятиме нам, коли його витягувати). Ми витягли його нагору вмить, але так необережно, що він добряче вдарився об трап. Повернувся він з порожніми руками, не зумівши проникнути в прохід і до половини, бо всі сили витратив на те, щоб утриматися на глибині, не дозволяючи воді виштовхнути його нагору, до палубного настилу. Вибрався він на поверхню геть знесилений і чверть години мусив відпочивати, перш ніж зважився пірнути знову.