Розділ «Оповідь Артура Гордона Піма»

Проте й вода мало допомогла бідоласі. Його рука від пальців до плеча почорніла, а ноги стали як лід. Кожної миті ми чекаємо, що він ось-ось випустить дух. Схуд Огастес страшенно; якщо при відплитті з Нантакета він важив сто двадцять сім фунтів, то зараз потягне не більше як сорок або, в кращому випадку, п’ятдесят. Очі в нього глибоко запали, і їх майже не видно, а щоки так провалилися, що він, по суті, не може жувати і навіть пити.

1 серпня. I далі стоїть ясна погода, сонце пряжить немилосердно. Вода в глеку геть протухла і кишить червою, ми знемагаємо від спраги. Довелося нам зробити по ковточку гнилої води, змішавши її з вином, але полегкості це не принесло. Більшу полегкість дає купання в морі, але купаємося зрідка, навколо постійно шастають акули. Тепер уже очевидно, що Огастеса врятувати не вдасться, він помирає. Ми нічим не можемо полегшити його муки, а вони, мабуть, нестерпні. Близько полудня він сконав у страшних корчах, не зронивши ні звуку; останні кілька годин він узагалі мовчав. Смерть Огастеса сповнила нас найпохмурішими передчуттями і так гнітюче вплинула на наш настрій, що ми нерухомо просиділи біля трупа цілий день, озиваючись один до одного тільки пошепки. Лише після того, як геть споночіло, ми набралися духу підвестись і викинути мерця за борт. На той час труп зробився невимовно бридкий і майже розклався; коли Петерс спробував підняти його, нога відламалась і залишилась у нього в руках. А коли ця гнила маса ковзнула у воду, у фосфоричному світінні, яке вона випромінювала, ми побачили сім або вісім величезних акул – вони терзали жертву, і стукіт їхніх зубів було чутно, либонь, за милю. Ми похололи від жаху, коли почули це клацання.

2 серпня. Стоїть та сама погода – жарка й безвітряна. Світанок ми зустріли в пригніченому настрої і вкрай змучені. Вода в глеку стала цілком непридатною для пиття, перетворившись на густу, слизисту масу, в якій кишить бридка черва. Ми виплеснули її з глека, потім капнули туди трохи оцту з бутля, в якому зберігалося законсервоване черепашаче м’ясо, і добре промили морською водою. Спрага стала зовсім нестерпна, і ми спробували вгамувати її вином, але воно лише підлило пального у вогонь, і ми дуже сп’яніли. Згодом спробували полегшити муки, змішавши вино з морською водою; але від цього питва в нас почалася блювота, і від подальших спроб ми відмовилися. Протягом дня ми шукали можливості скупатися, але дарма; судно зусібіч обложили акули – то були, безперечно, ті самі хижаки, які минулої ночі зжерли нашого нещасного товариша і які сподівалися незабаром учинити ще один бенкет. Ця обставина страшенно нас засмутила і навіяла гнітючі передчуття. Купання приносило нам невимовну полегкість, і ось тепер нас позбавлено такої можливості – це було вже надміру. Крім того, нам щохвилини загрожувала смертельна небезпека: досить було одному з нас послизнутися або зробити непевний рух, і він потрапив би в пащу до зажерливого хижака, бо акули, підпливаючи від затопленого борту, лізли просто на нас. Ні крики, ні інші спроби відігнати їх не давали наслідків. Навіть коли Петерс сокирою поранив одну з найбільших акул, вона й далі вперто насувалася на нас. На смерканні наповзла хмара, але, на превелику прикрість нам, пройшла, так і не пролившись дощем. Годі уявити, як ми мучимося від спраги. Через спрагу, а також через акул усю ніч ми не склепили очей.

3 серпня. Ніякої надії на порятунок. Бриг нахиляється все більше, і стояти на палубі зовсім неможливо. Зайнялися тим, що помістили наш запас черепашатини та вина в безпечне місце, аби не втратити його, навіть якщо бриг перекинеться догори дном. Витягли два костилі від ван-путенсів і обухом сокири загнали їх у обшивку корпусу з навітряного боку, футів за два від води і зовсім близько від кіля, адже судно майже лежить на боку. До цих костилів ми і прив’язали свою провізію, сподіваючись, що тут вона буде в більшій безпеці, аніж під ван-путенсами. Цілий день тяжко мучилися від спраги – скупатися не було ніякої змоги, акули не залишали нас ні на мить. Заснути не вдалося.

4 серпня. Незадовго до світанку ми відчули, що судно перекидається догори кілем, і підхопилися, щоб нас не скинуло у воду. Спочатку бриг перекидався повільно та рівномірно, і ми встигли перелізти на навітряний борт, тримаючись за вірьовки, прив’язані до костилів, що їх ми загнали в корпус судна для зберігання провізії – кінці вірьовок ми передбачливо залишили біля себе. Але ми не врахували, що при перекиданні відбувається прискорення, і зненацька судно стало перекидатися швидше, потім ще швидше, і ми уже не встигали дертися по корпусу з такою самою швидкістю, і, перше, ніж збагнули, що діється, нас пожбурило в море, й ми опинилися на глибині кількох сажнів, розпачливо борсаючись під величезним корпусом брига.

Падаючи у воду, я мусив випустити з рук вірьовку, і, зрозумівши, що опинився під судном і сили мої вичерпуються, я, по суті, перестав боротися за життя і приготувався до близької смерті. Але тут я знову помилився в своїх розрахунках, бо не взяв до уваги, що, перекинувшись, корабель хитнеться потім у протилежний бік. Коли це сталося, завихрені потоки винесли мене нагору ще з більшою силою, ніж занурили вглиб. Випірнувши на поверхню, я побачив, що опинився ярдів[45] за двадцять від брига, принаймні наскільки я міг судити. Судно лежало кілем догори, поривчасто розгойдуючись, а навкруги билися хвилі та шумували водоверті. Петерса ніде не було видно. За кілька футів від мене спливла порожня бочка з-під китового жиру, то там, то там гойдалися на хвилях і інші предмети з брига.

Я згадав про акул, які, я знав, шастали зовсім поруч, і мене заполонив смертельний жах. Щоб відстрашити їх і не дати наблизитися до мене, я поплив до судна, з усіх сил б’ючи руками та ногами по воді, створюючи навколо себе оболонку з шумовиння. Я не сумніваюся, що саме завдяки цій простій витівці я залишився живий. Бо перед тим як бриг перекинувся, море кишіло цими страховищами, і немає сумніву, що вони зачіпали мене тілами, поки я плив. Мені пощастило, і я дістався до судна цілий та неушкоджений, хоча так вибився із сил, поки розпачливо борсався у воді, що ніколи не зміг би видертися на нього, якби мені вчасно не допоміг Петерс, котрий, на мою щиру радість, з’явився з-за кіля (він заліз на перекинуте судно з протилежного боку корпусу) і кинув мені кінець вірьовки – однієї з тих, які були прив’язані до костилів.

Не встигли ми уникнути цієї небезпеки, як наші думки звернулися до іншої: нам загрожувала не менш страшна смерть від голоду. Наші припаси змило водою, попри всі застережні заходи, до яких ми вдалися, і, не бачачи найменшої можливості роздобути щось із їжі чи питва, ми обидва піддалися розпачу, ми плакали, як діти, і навіть не намагалися втішити один одного. Важко виправдати таку слабкість, і тим, хто ніколи не опинявся в подібних тарапатах,[46] вона, безперечно, видається неприродною; але не слід забувати, що наші розумові здібності були настільки порушені внаслідок тривалих випробувань, які випали на нашу долю, та постійного страху, що в ті дні нас навряд чи можна було вважати людьми психічно нормальними. Згодом, опиняючись у не менш, а може, й більш небезпечних обставинах, я мужньо терпів усі знегоди, а Петерс, як буде видно, виявляв філософську врівноваженість, майже настільки неймовірну, як і його нинішня байдужість та недоумкуватість, – ось що означає узяти себе в руки.

Насправді ж наше становище не дуже погіршилося, коли бриг перекинувся і ми втратили вино й черепашаче м’ясо (найнепоправнішою втратою було те, що пропало простирадло, яке ми підставляли під дощову воду, і глек, у який ми її збирали); бо ми зробили відкриття, що на відстані двох-трьох футів обабіч від кіля днище було обліплене грубим шаром великих молюсків, які виявилися смачною й поживною їжею. Таким чином катастрофа, що її ми так боялися, принаймні хоч трохи все ж пішла нам на користь: по-перше, тепер ми маємо запас харчів, якого при помірному споживанні не використаємо за місяць, а по-друге, розташувалися ми куди зручніше й безпечніше, ніж до того.

Проте всі вигоди нашого нового становища затьмарює неможливість добути питну воду. Ми скинули сорочки, щоб на випадок дощу негайно скористатися ними, як раніше користалися простирадлом, хоча й знали, що в такий спосіб навіть за найсприятливіших обставин не зберемо більше, аніж чверть кварти за один раз. І цілий день у небі не з’явилося жодної хмарки, і ми тяжко мучилися від спеки і спраги. Вночі Петерс на годину поринув у тривожний сон, але я так страждав, що не склепив очей ні на мить.

5 серпня. Сьогодні легкий бриз пригнав до нас густу масу морських водоростей, у яких нам пощастило спіймати одинадцять маленьких крабів – вони видалися нам навдивовижу смачними. Ми їли їх разом з ніжними шкаралупками і виявили, що після них не так хочеться пити, як після молюсків. Не бачачи у водоростях жодної акули, ми ризикнули скупатися і пробули у воді чотири чи п’ять годин. Це освіжило нас, пити хотілося менше, і в цю ніч ми почували себе краще, ніж учорашньої ночі, й навіть трохи поспали обидва.

6 серпня. У цей благословенний день пішов сильний дощ, що лив без перерви від полудня й аж до сутінок. Ось коли ми пошкодували, що не зберегли глек та бутель! Бо навіть із нашими примітивними засобами збирання води ми сьогодні могли б наповнити одну, а то й обидві посудини. Одначе мусили задовольнитися тим, що змочували сорочки, а потім їх викручували, ловлячи ротом кожну краплю дорогоцінної вологи. В таких трудах провели весь день.

7 серпня. Тільки-но почало розвиднятися, як ми обидва водночас побачили на сході вітрило – і воно вочевидь наближалося до нас! Ми вітали чудове видовище тривалими, хоч і слабкими криками захвату і негайно стали подавати невідомому кораблю всілякі знаки: розмахували сорочками, підстрибували, наскільки дозволяла нам наша кволість і навіть кричали на всю силу легень, хоча корабель був ніяк не ближче, ніж за п’ятнадцять миль. Одначе судно помалу наближалося, і ми бачили, що, як воно не змінить курсу, то неминуче підійде на відстань, з якої нас помітять. Приблизно через годину після того, як ми вперше побачили невідоме судно, ми вже могли розпізнати людей на палубі. Це була довга, з низькою осадкою і, мабуть, швидкохідна топсельна шхуна[47] з чорною кулею на фор-брамселі і, як нам здалося, з повною командою. Важко було припустити, що нас досі не помітили, і ми неабияк стривожилися, боячись, що шхуна збирається пройти мимо, покинувши нас на певну смерть – хоч як важко у це повірити, але істоти, що вважають себе за людей, не раз удавалися на морі за схожих обставин до такої диявольської жорстокості.[48] Але в даному разі ми, слава богу, обманювалися у своїх побоюваннях. Незабаром ми помітили метушню на борту незнайомця, який негайно по тому підняв британський прапор і, розвернувшись, пішов прямо до нас. Через півгодини ми вже були в каюті шхуни «Джейн Гай», яка під орудою капітана Гая йшла з Ліверпуля в південні моря та в Тихий океан на тюленячий промисел і з торговельними цілями.

Розділ чотирнадцятий

«Джейн Гай» була гарненькою топсельною шхуною тоннажністю в сто вісімдесят тонн. Вона мала надзвичайно гострий ніс і з помірним вітром ходила дуже швидко – я не бачив суден, які могли б у цьому з нею рівнятися. Але для рейсів у штормову погоду вона годилася менше, і її осадка була завелика, якщо мати на увазі, для чого вона призначалася. Для того промислу, на який вона ходила, потрібні судна більшої тоннажності – від трьохсот до трьохсот п’ятдесяти тонн – і з відносно малою осадкою. Її слід було б оснастити як барк і збудувати трохи інакше, ніж збудовані більшість суден, що плавають у південних морях. Слід приділяти належну увагу й озброєнню. На такому кораблі, наприклад, слід мати десять-дванадцять дванадцятифунтових каронад[49] і дві або три довгоствольні гармати з водонепроникними пороховими ящиками. Якорі та линви мають бути набагато міцніші, ніж на кораблях, призначених для іншої служби, а головне, на такому судні потрібна численна і досвідчена команда – принаймні п’ятдесят-шістдесят матросів, справжніх знавців своєї справи. На «Джейн Гай», крім капітана та його помічника, було лише тридцять п’ять людей команди – правда, вмілих і досвідчених, але все ж її озброєння та оснащення не задовольнили б мореплавця, добре знайомого з небезпеками й труднощами тюленячого промислу.

Капітан Гай був чоловік із вишуканими світськими манерами і мав великий досвід у плаванні в Південному океані, якому віддав більшу частину свого життя. Йому бракувало, правда, енергії, а отже, й того духу підприємництва, який тут абсолютно необхідний. Він був співвласником шхуни, на якій ходив, і мав право здійснювати рейси в південних морях за власним розсудом, беручись за перевезення будь-якого вигідного вантажу. Як то завжди буває в подібних рейсах, він мав на борту запас намист, дзеркал, кресал, сокир, сікачів, пилок, стругів, рубанків, доліт, стамесок, буравчиків, терпугів, криволінійних стругів, напилків, молотків, цвяхів, ножів, ножиць, бритв, гілок, ниток, череп’яного посуду, ситцю, брелоків та інших таких товарів.

Шхуна вийшла з Ліверпуля десятого липня, двадцять п’ятого на двадцятому градусі західної довготи перетнула тропік Рака і двадцять дев’ятого кинула якір біля Сала, одного з островів Зеленого Мису, де взяла на борт сіль та інші припаси, необхідні для тривалої морської подорожі. Третього серпня вона покинула острови Зеленого Мису і взяла курс на південний захід, у напрямку берегів Бразилії, щоб перетнути екватор між двадцять восьмим і тридцятим градусом західної довготи. Цей курс обирають і більшість суден, які прямують з Європи до мису Доброї Надії і далі в Ост-Індію.[50] Йдучи цим шляхом, можна уникнути штилів та сильних зустрічних течій, дуже частих біля узбережжя Гвінеї, і за допомогою постійних західних вітрів, що ніколи не завертають у протилежний бік, досягти мису Доброї Надії – отже, ця дорога в кінцевому підсумку виявляється найкоротшою. Першу зупинку капітан Гай мав намір зробити в Кергелені – не знаю навіть, з якої причини. Того дня, коли нас підібрали, шхуна щойно проминула мис Святого Рока на тридцять першому градусі західної довготи; отже, ми продрейфували з півночі на південь не менш як градусів на двадцять п’ять.

На борту «Джейн Гай» до нас поставилися з усією увагою, якої вимагав наш жалюгідний стан. Десь за два тижні, поки судно йшло тим самим курсом на південний схід під лагідним бризом і при чудовій погоді, і Петерс, і я цілком оклигали від наслідків пережитих недавно випробувань та нелюдських страждань, і ми почали згадувати все, що з нами було, радше як жахливий сон, з якого ми, на щастя, прокинулися, а не як правдиві події в усій їхній тверезій і нещадній реальності. Згодом я зрозумів, що таке часткове затьмарення пам’яті здебільшого настає після раптового переходу або від радості до смутку, або від смутку до радості – причому ступінь забудькуватості прямо пропорційний різниці між щасливими й нещасливими переживаннями. Щодо мене, то нині я нездатний повністю поновити в пам’яті страждання та знегоди, які я витерпів, коли від нашого «Дельфіна» залишився один корпус. Події я пам’ятаю, але не годен пригадати, які саме почуття володіли мною під час тих подій. Знаю лише, що в моменти, коли відбувалася та чи та подія, мені здавалося, що більших мук ніколи й нікому не доводилося терпіти.

Кілька тижнів наше плавання тривало без пригод, крім хіба зустрічей з китобійними суднами, а частіше – з чорними або справжніми китами, яких так називають на відміну від кашалотів. Правда, вони почали нам траплятися переважно вже після двадцять п’ятої паралелі. Шістнадцятого вересня, перебуваючи зовсім близько до мису Доброї Надії, шхуна перенесла перший справжній шторм, відколи покинула Ліверпуль. У тих місцях, а ще частіше на південь і на схід від мису (ми лежали на захід від нього) морякам часто доводиться вступати в боротьбу з шаленими ураганами, що налітають із півночі. Вони завжди приносять із собою височенні хвилі, й одна з найбільших небезпек полягає в тому, що вітер раптово змінює напрямок у самому розпалі шторму. Справжній ураган дме з півночі або з північного сходу, і раптом западає мертвий штиль, а відразу по тому налітає ще сильніший шквал з південного заходу. Як правило, таку різку переміну провіщає світла пляма на південному обрії, і тому на кораблях устигають ужити застережних заходів.

Було близько шостої ранку, коли на шхуну при чистому небі налетів шквал і, як звичайно, з півночі. На восьму годину буря посилилася, піднявши такі велетенські хвилі, яких я ще ніколи не бачив. Хоча майже всі вітрила були прибрані, шхуна трималася не так, як слід би триматися океанському кораблю; вона заривалася носом у кожну хвилю і ледь устигала випрямитися, перш ніж накочувалася нова хвиля і знову її накривала. Світла пляма на південно-західному обрії, яку ми давно виглядали, з’явилася перед самим заходом сонця, а приблизно через годину невеличке переднє вітрило, яке було напнуте, безживно обвисло на щоглі. А через дві хвилини, попри всі наші приготування, шхуну мов чарами перекинуло набік, і могутній потік шумовиння перекотився через круто нахилене судно. На щастя, ураганний вітер обмежився шквалом, і нам пощастило вирівняти шхуну. Обійшлося без пошкоджень. Поперечні хвилі завдавали нам великої мороки ще кілька годин, але над ранок на шхуні все було майже в такому самому стані, як і до шторму. Капітан Гай вважав, що врятувалися ми чудом.