Розділ «Оповідь Артура Гордона Піма»

Та повернемося до нашої оповіді.

Отже, помічник капітана не мав звичаю ставити на палубу вахтового під час штормового дрейфу, і те, що він відступився від свого правила у поєднанні з фактом зникнення сокир та гандшпугів, переконало нас, що заколотники трималися на обачності, й нам не пощастить заскочити їх зненацька, як пропонував Петерс. Одначе щось треба було робити – і не відкладаючи, бо якщо проти Петерса виникла підозра, то з ним розправляться при першій же нагоді, а таку нагоду неодмінно знайдуть або створять, тільки-но вгамується шторм.

Огастес запропонував такий план: якби Петерсові під вірогідним приводом вдалося зсунути якірний ланцюг з ляди в його каюті, то ми могли б пробратися крізь трюм і зненацька напасти на супротивників; але трохи поміркувавши, ми дійшли висновку, що при такій гойданці подібна спроба приречена на невдачу.

На наше щастя, мені, нарешті спала більш вдала думка: спробувати зіграти на забобонній вдачі та нечистому сумлінні помічника капітана. Нагадаю, що вранці помер один з матросів, Гартман Роджерс – два дні тому його схопили корчі після випитої склянки грогу. Петерс запевняв, що Роджерса отруїв помічник капітана і що він має проти нього незаперечні докази, які він, проте, відмовився повідомити нам, хоч як ми його умовляли. Втім, ця норовлива відмова цілком відповідала особливостям його вдачі. Та були чи не були в Петерса поважні підстави підозрювати помічника капітана, ми залюбки пристали на його думку й вирішили діяти відповідним чином.

Роджерс віддав Богові душу близько одинадцятої години ранку, б’ючись у страшних конвульсіях, і вже за кілька хвилин по смерті його труп являв собою таке жахливе й бридке видовище, якого я, мабуть, більше ніколи в своєму житті не бачив. Черево в нього роздулося, мов у потопельника, який багато тижнів пролежав у воді. Руки теж розпухли, а обличчя, навпаки, зморщилося, здрібніло, стало біле, мов крейда, а тому особливо яскраво вирізнялися на ньому три вогненно-червоні плями, схожі на ті, які проступають у хворих на бешиху.[28] Одна з плям протяглася навскіс через усе обличчя, затуливши око мовби пов’язкою з червоного оксамиту. В такому огидному стані труп ополудні винесли на палубу, щоб викинути за борт, але в цю мить він потрапив на очі помічникові капітана (той побачив мертвого Роджерса вперше), і чи то його розібрали докори сумління, чи то він ужахнувся від такого видива, але він звелів матросам зашити тіло в парусинову койку і здійснити звичайний ритуал поховання в морі. Віддавши ці розпорядження, він спустився вниз, ніби йому було нестерпно дивитися на свою жертву. Поки матроси готувалися виконати те, що їм було наказано, налетів скажений шторм, і вони відклали поховання на потім. Покинутий напризволяще труп змило до шпігатів[29] біля лівого борту, де він і пролежав до того часу, про який ідеться, перекочуючись по палубі щоразу, коли бриг круто нахилявся.

Домовившись, як діяти, ми негайно заходилися здійснювати наш план. Петерс піднявся на палубу, де його відразу гукнув Аллен, якого, либонь, тут і поставили тільки з тією метою, аби стежив за тим, що відбуватиметься на баку, а не для чогось іншого. Доля негідника вирішилася вмить і без жодного звуку; наблизившись до нього недбалою ходою і з безтурботним виразом, ніби збирався погомоніти, Петерс ухопив його за горло і перекинув через фальшборт, перш ніж той устиг писнути. Потім Петерс покликав нас, і ми приєдналися до нього. Першою нашою турботою було чимось озброїтися, хоча доводилося пильнувати, бо на палубі не можна було стояти й секунди, не тримаючись за що-небудь, і щоразу, коли судно заривалося носом у воду, через палубу перекочувалися величезні хвилі. Нам треба було також поспішати, бо щохвилини на палубі міг з’явитися помічник капітана й поставити людей до насосів, адже не було сумніву, що бриг швидко набирає воду. Після тривалих пошуків ми не знайшли нічого більш підходящого, як два держаки від насосів, одним озброївся Огастес, другим – я. Потім ми стягли з Роджерса сорочку і скинули труп у море. Ми з Петерсом спустилися в кубрик, а Огастеса залишили вартувати на палубі; він став на тому самому місці, де стояв Аллен, обернувшись до кают-компанії спиною, отож якби хто-небудь із помічникових поплічників визирнув назовні, він навряд чи відрізнив би його за вахтового.

Опинившись у кубрику, я негайно став переряджатися в мертвого Роджерса. Дуже допомогла нам сорочка, яку ми стягли з мерця, бо то була ні на що не схожа, якогось особливого крою блуза із голубої трикотажної матерії з широкими поперечними білими смугами – небіжчик носив її поверх іншого одягу. Натягши блузу, я заходився споруджувати собі штучне черево, що скидалося б на жахливо роздуте черево трупа. З цією метою я запхав під блузу кілька зібганих простирадл – і вийшло, як треба. Розпухлі руки я виготовив, надівши білі шерстяні рукавиці й набивши їх усіляким ганчір’ям, що валялося в кубрику. Потім Петерс прикрасив мені обличчя: спочатку натер його білою крейдою, а тоді намазав кров’ю, взятої з порізу на його пальці. Не забули ми і про багрову смугу, яка затуляла мені око й надавала воістину страхітливого вигляду.

Розділ восьмий

Коли в тьмяному світлі від ліхтаря я подивився на себе в уламок дзеркала, що висів у кубрику, мене опанував такий моторошний жах перед своєю зовнішністю, яка так нагадувала страшного мерця, чию роль я хотів зіграти, що весь похолов, затремтів і ледве зміг набратися мужності, аби не відступитися від свого наміру. Хай там як, а обставини вимагали від нас рішучих дій, і ми з Петерсом вийшли на палубу.

Там усе було спокійно і, тиснучись до фальшборту, ми троє прокралися до кают-компанії. Двері були прочинені й заклинені внизу, на верхній сходинці, дерев’яними брусочками, які не давали ні щільно їх причинити, ні зненацька розчахнути поштовхом знадвору. Крізь щілини біля дверних завіс ми легко могли роздивитися, що робиться всередині. Тепер стало очевидно, що ми вчинили дуже слушно, відмовившись від думки захопити заколотників зненацька, бо вони явно були насторожі. Лише один з них спав, причому лежав він під самим трапом, маючи напохваті рушницю. Решта сиділи на матрацах, принесених сюди з койок і постелених просто на підлозі, й відбували якусь серйозну нараду. I хоча вони щойно пиячили, як свідчили два порожні глеки та кілька олив’яних кухлів, що валялися неподалік, вони не так набралися, як звичайно. Всі були озброєні ножами, в одного чи у двох за поясом стриміли пістолети, а зовсім поруч лежало на койці багато рушниць.

Перш ніж остаточно вирішити, як нам діяти, ми досить довго дослухалися, про що вони там говорять. Досі ми домовилися тільки про те, щоб перед тим, як на них напасти, паралізувати їхню волю, налякавши їх привидом Роджерса. Вони саме обговорювали свої піратські плани, і ми чітко розібрали тільки те, що вони мають намір з’єднатися з командою шхуни «Шершень», а якщо вдасться, то захопити шхуну, аби згодом здійснити великомасштабну розбійницьку операцію, подробиці якої ніхто з нас не розчув.

Хтось згадав про Петерса, а помічник капітана щось відповів, але дуже тихо, й ми нічого не розібрали, потім він додав уже голосно: «Ніяк не збагну, навіщо Петерс панькається з отим капітановим виродком на баку і чим скоріше обидва полетять за борт, тим ліпше». На ці слова ніхто не відповів, але ми відчули, що їх сприйняли схвально всі, хто був у кают-компанії, у тому числі й Джонс. Я був збуджений до краю, тим більше, що ні Огастес, ні Петерс, як я міг бачити, не знали, що нам робити далі. Особисто я подумки заприсягся продати своє життя якомога дорожче і не піддаватися ні страху, ні слабості.

Рев вітру в снастях та гуркіт хвиль, які перекочувалися через палубу, заглушував голоси, і ми чули, про що говорилося в кают-компанії лише в хвилини короткочасного затишшя. В одну з таких пауз ми виразно розібрали, як помічник капітана звелів комусь піти на бак і наказати тим паскудним шмаркачам з’явитися сюди, де за ними можна наглядати, бо «він не потерпить ніяких темних справ на борту брига». На наше щастя, шалена гойданка не дозволила виконати це розпорядження негайно. Кок уже підвівся з матраца, щоб іти по нас, коли раптом корабель круто нахилився і так рвучко, аж я думав, щогли не витримають і зламаються, і його жбурнуло й стукнуло головою в двері каюти по лівому борту, причому двері гойдалися всередину, а в кают-компанії зчинилася метушня. На щастя, нікого з нас не зірвало з місця, отож ми встигли швидко відступити на бак і похапцем розробити план подальших дій до того, як чорний кок виліз нагору чи радше висунув голову з люка, бо на палубу він так і не вийшов. Від того місця, де був, він не зміг помітити, що Аллена немає, і тому крикнув йому про наказ помічника капітана.

– Чую! – зміненим голосом відгукнувся Петерс, і кок негайно спустився вниз, нічого не запідозривши.

Обидва мої товариші сміливо рушили на корму й спустилися до кают-компанії, причому Петерс причинив за собою двері нещільно, як вони стояли й раніше. Помічник капітана зустрів їх з удаваною привітністю і сказав Огастесові, що за добру поведінку він дозволяє йому перебратися до кают-компанії і зараховує його до своєї команди. Потім налив моєму другові півкухля рому і змусив випити. Все це я бачив і чув, бо подався за своїми товаришами, як тільки причинилися двері, й зайняв колишній пункт спостереження. Я прихопив обидва держака від насосів, один з яких заховав біля трапу, щоб узяти його, як тільки він знадобиться.

Я з усіх сил намагався зберігати рівновагу, аби добре бачити все, що відбувалося всередині, і набирався духу, готуючись з’явитися серед заколотників, як тільки Петерс подасть мені знак – так ми з ним наперед домовилися. Незабаром йому вдалося перевести розмову на кров, пролиту під час бунту, і поступово матроси навперебій заговорили про всілякі забобони, поширені в моряцькому середовищі. Я не міг розчути всього, що говорилося, але виразно бачив, як впливає ця тема на присутніх. Помічник капітана вочевидь почувався досить зле, і коли хтось згадав про те, як жахливо виглядав Роджерсів труп, я думав, він ось-ось знепритомніє. Тут Петерс запитав у нього, чи не ліпше буде негайно скинути труп у море, бо страшно дивитись, як він перекочується по палубі з місця на місце. На ці слова в мерзотника перехопило подих, і він повільно обвів поглядом своїх спільників, ніби благаючи, щоб хтось зголосився й зробив цю роботу. Одначе ніхто навіть не ворухнувся, й було видно, що вся банда дійшла до крайньої межі нервового збудження. Ось тут Петерс і подав мені знак. Я негайно розчинив навстіж двері в кают-компанію, спустився по трапу і мовчки став посеред збіговиська.

Незвичайний ефект, викликаний цією несподіваною появою, легко пояснити, якщо врахувати всю сукупність розмаїтих обставин. У подібних випадках у глядача, як правило, все-таки лишається іскра сумніву в реальності того, що відбувається перед його очима, якась, хай і дуже слабенька, надія, що він став жертвою ошуканства і що привид аж ніяк не гість зі світу тіней. Не буде перебільшенням сказати, що такі іскри сумніву супроводжують появу чи не кожного привида і що моторошний жах, який при цьому виникає, навіть у найочевидніших випадках і в тих випадках, коли він завдає найтяжчих мук, більше пояснюється страхом, аби проява і справді не виявилася реальністю, аніж твердою вірою в її реальність. Але в цьому випадку, як легко збагнути, в запамороченій свідомості заколотників не знайшлося жодної підстави для сумніву в тому, що Роджерсів привид – це не його бридкий труп і не його безтілесний образ. Відокремлене становище брига та його цілковита неприступність у такий шторм обмежила можливості ошуканства до таких вузьких і чітко визначених меж, що бандити, як їм здавалося, могли вмить окинути їх мисленим поглядом. Ось уже двадцять чотири дні перебували вони у відкритому морі, ні з ким не підтримуючи жодного зв’язку і лише іноді перегукуючись із зустрічними кораблями. Команда в повному складі – тобто всі ті, хто, як вони знали, перебував у той час на борту, – зібралася в кают-компанії, за винятком вахтового Аллена; але він так вирізнявся серед усіх велетенським зростом (шість футів і шість дюймів), що вони й на мить не могли припустити, нібито саме Аллен прийшов до них у образі привида. Додайте до цього шалену бурю, що вселяла благоговійний страх, балачки, розпочаті Петерсом, бридке враження, яке вранці справив на матросів справдешній труп, відмінно зіграну мною роль привида, тьмяне й миготливе світло від ліхтаря, що ривками гойдався туди-сюди, то освітлював мене, то залишав у пітьмі, і тоді вам не доведеться дивуватися, що наше ошуканство справило навіть більший ефект, ніж ми сподівалися. Помічник капітана підхопився з матраца, на якому лежав, і, не зронивши й звуку, впав неживий на підлогу кают-компанії, що ходила ходором, і його тіло, мов колода, відкотилося до лівої стінки. З тих семи, котрі залишилися, лише троє зберегли якусь частку самовладання. Інші четверо на короткий час мовби приросли до підлоги – я ніколи не бачив таких жалюгідних жертв безнадії й страху. Опір ми зустріли лише з боку кока, Джона Ханта і Річарда Паркера; але й вони захищалися абияк. Двох перших миттю застрелив Петерс, а Паркера я оглушив держаком від насоса, який був при мені. Тим часом Огастес схопив з підлоги рушницю й вистрелив ще одному заколотникові (Вілсонові) в груди. Тепер їх залишилося тільки троє, але на той час вони отямилися від свого заціпеніння і, мабуть, здогадалися, як спритно ми їх ошукали, бо вчинили запеклий опір і могли б навіть здолати нас, якби не могутня фізична сила Петерса. Ці троє були Джонс, Грілі та Авессалом Хікс. Джонс повалив Огастеса на підлогу, кілька разів ударив його ножем у праву руку й, поза всяким сумнівом, порішив би (бо ні Петерс, ні я не могли в цю хвилину позбутися власних противників), коли б не вчасна поміч друга, на якого ми, звичайно, зовсім не розраховували. Цим другом виявився не хто інший, як Тигр. У найкритичніший для Огастеса момент він із глухим гарчанням вбіг до кают-компанії і, стрибнувши на Джонса, вмить припечатав його до підлоги. Мій друг, проте, не міг через поранення взяти подальшу участь у боротьбі, а мені так заважало моє маскарадне вбрання, що я ледь повертався. Собака вчепився Джонсові в горло й не відпускав. Ну а щодо Петерса, то він був не рівня тим двом, які ще залишалися, і давно поклав би обох, якби не тіснота приміщення та сильні поштовхи від гойданки. Незабаром йому вдалося схопити важкий табурет, із тих, які валялися на підлозі, й він розчерепив Грілі голову саме в ту мить, коли той наготувався пальнути в мене з рушниці, а відразу по тому судно круто нахилилося – і його відкинуло просто на Хікса, якого він схопив за горло і вмить задушив. Отже, ми заволоділи бригом, і нам для цього знадобилося менше часу, ніж знадобилося мені, щоб розповісти вам про все це.

Живим із наших супротивників залишився один Річард Паркер, той самий, якого я, коли пригадуєте, повалив ударом держака від насоса на самому початку битви. Він лежав нерухомо біля дверей розгромленої каюти; та коли Петерс копнув його ногою, він озвався й попросив пощади. Його тільки оглушило ударом і, крім невеличкої рани на голові, він був цілий і неушкоджений. Паркер підвівся, і про всяк випадок ми зв’язали йому за спиною руки. Тигр усе ще гарчав над розпростертим долі Джонсом, та, придивившись, ми побачили глибоку рану на горлі від гострих ікол собаки, з якої цебеніла кров, – Джонс був мертвий.

Повернуло на першу годину ночі, буря не вщухала. Бриг потерпів від штормових хвиль більше, аніж будь-коли, і конче треба було вжити заходів, щоб полегшити йому боротьбу зі стихією. Щоразу як судно нахилялося в підвітряний бік, воно зачерпувало бортом воду, яка проникла навіть у кают-компанію, бо, спускаючись, я залишив люк відкритим. Весь лівий фальшборт змило в море, змило й камбуз, і чотиривесельну шлюпку з корми. Грот-щогла так тріщала і гнулася, що ось-ось могла переламатися. Аби вигадати більше місця під вантаж у кормовому трюмі, шпор[30] грот-щогли на «Дельфіні» був закріплений між двома палубами (гідна осуду практика, до якої іноді вдаються тупі й жадібні корабели), і тепер виникла небезпека, що сильним шквалом її може вирвати зі степса. Та найнеприємнішим для нас відкриттям стало те, що в трюмі вже набралося на сім футів води.

Залишивши трупи лежати в кают-компанії, ми негайно заходилися відкачувати насосами воду – Паркерові, звичайно, розв’язали руки, щоб і він брав участь у роботі. Хоча ми забинтували Огастесові руку так дбайливо, як тільки змогли, і він старався з усіх сил, допомога з нього була невелика. Одначе ми переконалися, що, коли постійно качати бодай одним насосом, води в трюмі не прибуває. Оскільки нас залишилося тільки четверо, це була нелегка праця, але ми не занепадали духом і з нетерпінням чекали світанку, коли зможемо полегшити бриг, зрубавши грот-щоглу.