Розділ «Із книги «Оповідання Про Ніка Адамса» From the book»

— Тут так гарно йти. Я гадала, що гарно тільки за нашим будинком. Але тут краще. Нікі, ти віриш у бога? Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

— Я не знаю.

— Гаразд. Можеш не казати. Але ти не будеш проти, коли я ввечері читатиму молитви?

— Ні. Я навіть нагадаю тобі, якщо ти забудеш.

— Дякую. Бо, знаєш, у такому лісі я згадую про бога.

— Ось чому собори будують такими величними, як цей ліс.

— Ти ніколи не бачив собору, правда?

— Не бачив. Але я читав про них і можу собі уявити. Найкращий із них — те, що нас зараз оточує.

— Як ти гадаєш, ми коли-небудь зможемо поїхати до Європи й побачити собор?

— Ну звичайно. Тільки спершу мені треба виплутатися з цієї халепи й навчитись заробляти гроші.

— Ти думаєш, що колись зможеш заробляти тим, що писатимеш?

— Якщо я навчусь добре писати.

— А може, тобі б це вдалося, коли б ти писав веселіші речі? Так казала мама. Вона вважає, що всі твої твори смутні.

— Надто смутні для «Сент-Ніколаса», — сказав Нік. — Там вони нікому не до вподоби, хоча ніхто мені цього не каже.

— Але ж «Сент-Ніколас» наш улюблений журнал.

— Так, — відповів Нік. — Проте я надто смутний для нього. І надто молодий.

— А коли людина стає немолода? Коли одружиться?

— Ні. Поки ти виростеш, тебе запроторять у виправну колонію, а після того як станеш дорослим, — у в'язницю.

— Тоді я рада, що ти ще не дорослий.

— Мене нікуди не запроторять, — сказав Нік. — І не розмовляймо про такі сумні речі, навіть якщо я про них пишу.