Розділ «Із книги «Оповідання Про Ніка Адамса» From the book»

— Просто чудово. Нікі, а тікати з дому — завжди так приємно?

— Ні. Щоразу відчуваєш якусь самотність.

— Яку самотність ти відчуваєш?

— Страшну, гнітючу самотність. Жахливу.

— А зі мною ти теж будеш самотній?

— Ні.

— Ти дуже невдоволений, що з тобою я, а не Труді?

— Навіщо ти раз у раз про неї згадуєш?

— Я не згадую. Мабуть, ти про неї думав, і тобі здалося, що це я про неї говорю.

— Яка ти хитра, — мовив Нік. — Я згадав її через те, що ти мені сказала, де вона, а коли я про це довідався, то запитав, що вона робить і таке інше.

— Я вже думаю, що мені не слід було йти.

— Я казав тобі, що не слід.

— От лихо, — промовила сестра. — Невже ми будемо сваритись так само, як інші? Я зараз повернуся додому. Не буду тобі накидатись.

— Годі, — сказав Нік.

— Будь ласка, не лай мене, Нікі. Я повернуся або залишусь, це як ти захочеш. Скажи, і я піду геть. Але не будемо сваритись. Хіба ми з тобою не надивились, як сваряться брати й сестри в чужих родинах?

— Надивилися, — відповів Нік.

— Я сама наполягала, щоб ти взяв мене з собою. Але ж зробила все, щоб ти не мав зі мною клопоту. І я таки перешкодила їм спіймати тебе.

Вони дісталися вершини пагорба, і згори їм знов було видно озеро, хоча звідси воно видавалось вузьким, майже як велика річка.

— Тепер ми підемо навпростець, — сказав Нік. — Доберемось до старої просіки, а звідти ти вже можеш вертатись назад, якщо справді хочеш.

Він зняв з плеча клунок, поклав під дерево, а сестра прихилила до нього рушницю.