Розділ «Із книги «Оповідання Про Ніка Адамса» From the book»

— Так. Тут ми вже в безпеці. Далі вже буде легше.

З пекучого сонця вони увійшли в тінь велетенських дерев. Завали тяглися аж до кінця гребеня і переходили на той бік, а потім починався ліс. Тепер вони ступали по брунатному лісовому килимі, і він видавався пружним та прохолодним під ногами. Підліску тут не було, але дерева повиганялись на шістдесят футів і гілля починалось аж угорі. В тіні було прохолодно, і Нік чув, як високо в кронах дерев шелестів вітрець. Сонце не проникало крізь товщу листя й гілок угорі, і Нік знав, що так буде майже до полудня. Сестра йшла поруч, тримаючись за його руку.

— Мені не страшно, Нікі. Але я тут почуваю себе якось дивно.

— Я теж, — сказав Нік. — Завжди.

— Я ще ніколи не бувала в такому лісі.

— Це все незайманий бір.

— Ми довго будемо по ньому йти?

— Довгенько.

— Я боялася б, якби йшла сама.

— Я себе почуваю тут якось дивно. Але мені не страшно.

— Я це перша сказала.

— Знаю. Можливо, ми говоримо так тому, що нам страшно.

— Ні. Мені не страшно, бо я з тобою. Проте я знаю, що сама боялася б. Ти був тут з кимось іншим?

— Ні, тільки сам.

— І ти не боявся?

— Ні. Але я завжди почуваю себе тут якось дивно, так як мав би почувати себе в церкві.

— Нікі, а там, де ми будемо жити, не так велично, як тут, ні?

— Ні. Не бійся. Там веселіше. Але тут тобі повинно сподобатись. Саме такими були ліси в прадавні часи. Це, мабуть, останній незайманий край із тих, що лишились. Ніхто ніколи сюди не доходить.

— Я люблю прадавні часи. Та мені б не хотілось, щоб усе було таке величне.

— А воно й не було таке величне. Тільки ялицеві ліси.