Розділ «Острови в океані»

— Тату, ми все-таки поїдемо на підводні лови? — запитав Ендрю.

— Якщо море буде неспокійне, то ні.

— А хто скаже, чи воно спокійне?

— Я скажу.

— Гаразд, — мовив Енді. — Як на мене, то воно вже й тепер аж надто неспокійне. Тату, а той старий кінь і досі на ранчо? — запитав він.

— Мабуть, що там, — відказав Томас Хадсон. — Бачиш, я здав ранчо в оренду.

— Та невже?

— Атож. Наприкінці минулого року.

— Але ми зможемо туди їздити? — швидко запитав Девід.

— Ну звісно. Велика хатина на березі річки залишається за нами.

— Зроду не бачив кращого місця, ніж те ранчо, — сказав Енді. — Звичайно, не кажучи про цей острів.

— А я думав, що тобі найдужче подобається Рочестер, — шпигнув його Девід. Коли Енді був зовсім малий, його залишали на літні місяці з нянькою в Рочестері, а старші хлопці виїжджали на Захід.

— І Рочестер подобається. Там чудово.

— А пригадуєш, Деве, як ми повернулися тієї осені, коли вполювали трьох ведмедів, і ти почав розповідати йому про це, — то що він тоді сказав? — запитав Томас Хадсон.

— Ні, тату, не пригадую. Це було надто давно.

— Ви троє сиділи за своєю дитячою вечерею в буфетній, де вас тоді годували, і ти почав розповідати йому про полювання, і Анна сказала: «О боже, Девіде, це ж так цікаво! Ну, а далі що було?», — а цей малий стариган — йому було тоді років п'ять чи шість — раптом заявляє: «Знаєш, Девіде, тим, кого цікавлять такі речі, воно, може, й до душі. Але в нас у Рочестері ведмедів немає».

— Чуєш, вершнику? — сказав Девід. — Он який ти був!

— Гаразд, тату, — озвався Ендрю. — А ти нагадай йому, як вія нічого не хотів читати, крім сторінки гумору в газеті, і навіть коли ми мандрували по Флоріді, весь час сидів, уткнувши носа в газету, й нічого навколо не бачив. Це напало на нього, коли він почав ходити до тієї школи в Нью-Йорку і став страшенним занудою.

— Я й сам це пам'ятаю, — сказав Девід. — Татові ні до чого мені нагадувати.

— Добре, що ти цього позбувся, — сказав Томас Хадсон.