Розділ «Острови в океані»

— Ні, не так само, — заперечив Том-молодший.

— Може, й не зовсім так, — погодився Девід.

— Але все-таки кидає, — сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: — Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.

— А тобі не хочеться?

— Дуже хочеться, але я боюся.

— Чого ж ти боїшся?

— Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться, — це Девід.

— Я й сам не раз боявся, — сказав йому Томас Хадсон.

— Ти? Справді?

— Мабуть, немає таких, щоб не боялися.

— А от Девід не боїться. Куди б не заплив. Зате він тепер боїться коней, бо вони вже не раз його скидали.

— Гей, ти, базікало. — Девід чув, що він каже. — А як мене скидали?

— Не знаю. Так часто бачив, що вже й не пригадую.

— То я скажу тобі. Хто-хто, а сам я знаю, як це виходило. Торік я їздив на старому Ферті, а він щоразу, тільки-но затягали попругу, надимав черево, так що потім сідло зсувалося разом зі мною.

— А я ніколи не мав з ним такого клопоту, — хвалькувато мовив Ендрю.

— От чортяка, — сказав Девід. — Певно, ти дуже йому сподобався, як і всім, хто тебе знає. А може, хтось розповів йому про тебе.

— Я читав йому вголос, що про мене пишуть у газетах, — сказав Ендрю.

— Б'юсь об заклад, що після того він одразу пускався шаленим чвалом, — докинув Томас Хадсон. — Що ж до Девіда, то все дуже просто: йому довелося починати на тому старому, заїждженому скаковому коні, що у нас набрався сили, а розігнатись не мав де. В наших місцях таким коням нічого робити.

— Та я ж і не кажу, що зміг би його приборкати, — мовив Ендрю.

— І добре робиш, — сказав Девід. Тоді додав: — Ні, чорт, мабуть, ти таки зміг би. Напевне зміг би. Слово честі, Енді, ти навіть не уявляєш собі, що він виробляв піді мною. Отож я й почав боятися, що заб'юся об сідло. Ет, хай йому чорт. Боявся, і край.