Розділ «Острови в океані»

— Обидва гвинти цілі. Катер цілий. Сів гепою на мул, ото й тільки.

— Авжеж. Я його посадив.

— Як сів, так і зніметься.

— Звісно, що зніметься.

— Томе, тебе щось тривожить?

— Що б мене мало тривожити?

— Та нічого. Просто я тривожуся, чи не тривожить тебе що-небудь.

— К бісу всі тривоги, — сказав Томас Хадсон. — Гукни Хіля, і йдіть униз. Доглянь там, щоб усі добре попоїли й не хнюпили носа. А потім вирушимо на берег і промацаємо той острів. Ото й усього діла.

— Ми з Віллі можемо їхати хоч зараз. Попоїсти ще встигнемо.

— Ні. Я поїду потім з Віллі й Пітерсом.

— Без мене?

— Так. Пітерс говорить по-німецькому. Тільки не кажи йому, що він поїде. Просто збуди й добре заправ кавою.

— А чого мені з вами не можна?

— Шлюпка в нас надто мала.

Хіль віддав йому великий бінокль і пішов униз разом з Арою. Томас Хадсон пильно роздивлявся в бінокль на острів, але високі мангри застували овид. Понад берегом, серед мангрових дерев росли й інші, ще вищі, і якби у схожій на підкову бухточці по той бік стриміла щогла шхуни, він її однаково б не розгледів. Від бінокля почало різати очі, й Томас Хадсон засунув його в футляр і, зачепивши ремінцем за гачок, поклав на стелаж для гранат.

Він був радий, що знову залишився на містку сам, і тішився полегкістю, яка випала йому хоч ненадовго. На обмілинах копошилося берегове птаство, і він згадав, як багато важили для нього птахи в дитинстві. Тепер він ставився до них по-іншому й ніколи не відчував бажання їх убивати. Йому пригадалося, як у ті давні дні він з батьком сидів у схованці на піщаній косі, виставивши поодаль бляшані пастки, і як птаство зліталося на оголені відпливом обмілини, і як він посвистував, підманюючи зграйки, що кружляли в повітрі. Посвист був сумовитий, і він оце й тепер свиснув, як тоді, і підманив одну зграйку. Та, наблизившись до застряглого на мілині катера, птахи круто повернули й полетіли геть шукати поживи.

Томас Хадсон знову взяв бінокль і оглянув обрій, але ніяких ознак шхуни не було видно. А може, вони подалися тим новим проходом у внутрішню протоку, подумав він. Добре було б, якби їх перехопив хтось інший. Тепер уже нам не взяти їх без бою. Вони не схочуть здатися жалюгідній шлюпці.

Він уже стільки часу намагався розгадати їхні задуми, що аж стомився. Нарешті я таки по-справжньому стомився, подумав він. Ну що ж, зате знаю, що мені належить робити, отже, все просто. Обов'язок — чудова річ. Не уявляю собі навіть, як би я міг без нього жити, відколи не стало Тома-молодшого. Ти міг би малювати, сказав він собі. Чи робити якесь інше корисне діло. Можливо, подумав він. Але виконувати обов'язок простіше. Це теж корисне діло, сказав він собі. І ти не заперечуй. Воно допомагає покінчити з усією тією нечистю. Задля цього ми всі й працюємо. А що буде далі — хто його знає. Ми переслідуємо тих негідників зовсім непогано, тож перепочинь десяток хвилин і виконуй далі свій обов'язок. Який там біс непогано, подумав він. Дуже добре переслідуємо.

— Ти будеш їсти, Томе? — гукнув до нього знизу Ара.

— Ні, друже, їсти мені не хочеться, — відказав Томас Хадсон. — А от холодного чаю вип'ю. Там є пляшка на льоду.