Розділ «Острови в океані»

— Так, — погодилась вона. — Часом було.

Вони дивилися на той бруд і кіптяву, і її зіркі очі й допитливий розум миттю схоплювали все, що він сам спромігся добачити лише за багато років.

— Тут уже трохи краще, — сказала вона.

Він ніколи в житті не почув од неї і слова неправди й намагався і собі завжди бути з нею правдивим. Але нічого з того не виходило.

— Ти й досі любиш мене? — спитала вона. — Кажи по щирості, без красивих слів.

— Так. Ти мала б сама знати.

— Я знаю, — сказала вона і на підтвердження обняла його, якщо це могло правити за підтвердження.

— Хто там у тебе тепер?

— Не будемо говорити про нього. Тобі він не сподобався б.

— Гадаю, що ні, — мовив він і так притиснув її до себе, що, здавалось, от-от затріщать кістки, якщо обоє й далі не поступатимуться одне одному. То була їхня давня гра, і зрештою вона поступилась, і кістки лишилися цілі.

— Ти не маєш моїх грудей, — сказала вона. — Через те завжди береш гору.

— Я не маю і твого обличчя, від якого заходиться серце. Ані того, що ти маєш іще, ані твоїх гарних довгих ніг.

— Ти маєш дещо інше.

— Еге ж, — мовив він. — Як от минулої ночі: подушку і котові любощі.

— Сьогодні я заміню тобі твого кота. Довго ще їхати?

— Одинадцять хвилин.

— За наших обставин це надто довго.

— Сісти за кермо й доїхати за вісім?

— Ні, не треба. Пригадай, як я навчала тебе бути терплячим.

— То була наймудріша і найбезглуздіша наука. Можеш трохи повчити мене й тепер.