Розділ «Острови в океані»

Шофер, побачивши, куди він дивиться, хотів був спинитись. Але Томас Хадсон звелів йому їхати далі.

— Керуй до посольства, — сказав він.

Дивився він на старе подружжя, що оселилося в дощаній, покритій пальмовим листям халупі, притуленій до муру, що відмежовував залізничну колію від ділянки, де електрична компанія тримала вугілля, привезене з гавані. Мур був чорний від вугільного пилу, бо вугілля вивантажували просто через нього, і стояв менш як за чотири фути від залізничного полотна. Халупа була низенька, кособока, і в ній насилу могло лягти двоє людей. Мешканці сиділи при вході й варили каву в бляшанці. То були негри, шолудиві од старості та бруду, одягнені в лахи, пошиті з мішків. Геть старезні негри. Томас Хадсон не побачив біля них собаки.

— Y el perro?[98] — спитав він шофера.

— Та його вже давно не видно.

Ось уже кілька років вони проїжджали повз цих людей. Був час, коли жінка, чиї листи він читав минулої ночі, щоразу обурювалась, бачачи цю халупу, казала, що це ганьба і таке інше.

— То чого ж ти нічого не зробиш? — запитував він її. — Чому ти завжди жахаєшся й так добре пишеш про такі жахи, а сама навіть не спробуєш чимось зарадити цим людям?

Жінка розсердилась, зупинила машину, пішла до халупи й дала старій двадцять доларів: нехай, мовляв, знайдуть краще житло й куплять собі щось попоїсти.

— Si, señorita[99], — сказала стара.

Коли вони проїжджали там наступного разу, старі були в тій-таки халупі й весело помахали їм руками. Вони купили собаку. Та ще й білого, невеличкого й кучерявого, і Томасові Хадсону тоді подумалось, що цей собачка навряд чи був призначений для життя серед вугільного пилу.

— Як ти думаєш, де подівся собака? — спитав Томас Хадсон шофера.

— Та, мабуть, здох. Ім самим нічого їсти.

— Треба дістати їм іншого, — сказав Томас Хадсон.

Халупа лишилася далеко позаду, і тепер ліворуч були брудно-сірі поштукатурені стіни генерального штабу кубинської армії. Перед входом у недбалій, але гордовитій позі стояв солдат-кубинець, не дуже темношкірий, в уніформі кольору хакі, збляклій від домашнього прання, та кашкеті, куди охайнішому, ніж у генерала Стіллвела, із «спрінгфілдом», притуленим якнайзручніше до кощавого плеча. Він неуважно позирнув на їхню машину. Томас Хадсон помітив, що йому холодно стояти на північному вітрі. Походив би трохи, то й зігрівся б, подумав він. Але якщо він і стоятиме в цій самій позі, не витрачаючи енергії, до нього скоро дійде сонце й зігріє його. Мабуть, він недавно у війську, бо надто вже худий. Навесні, якщо ми на той час ще їздитимемо тут, я його навряд чи впізнаю. Певно, цей «спрінгфілд» для нього заважкий. Йому б стояти на посту з легенькою пластмасовою гвинтівкою, як ото тепер матадори, працюючи з мулетою, беруть дерев'яну шпагу, щоб не стомлювалась рука.

— А що чути про дивізію, яку генерал Бенітес збирався повести на бій у Європі? — спитав він шофера. — Вона вже відпливла?

— Todavía no, — відповів шофер. — Ще ні. Але генерал навчається їздити на мотоциклі. Кожного ранку вправляється, їздить по Малекону.

— То, виходить, це буде моторизована дивізія, — сказав Томас Хадсон. — А що то за пакунки виносять солдати й офіцери з estado mayor?[100]

— Рис, — пояснив шофер. — Прибув вантаж рису.

— Його важко дістати?

— Неможливо. Ціни такі, що жах.