Розділ «Острови в океані»

Томас Хадсон побачив її якось увечері в барі, — вона побігла за кимось до дверей, — і спитав, якої породи собака.

— Кубинської, — відказав бармен. — Вона вже кілька днів тут крутиться. За кожним біжить до машини, але всі зачиняють перед нею дверцята.

Вони взяли її додому, в садибу, і в неї два роки жодного разу не було тічки, і Томас Хадсон уже думав, що вона надто стара, щоб родити. Та потім одного дня йому довелось силоміць забрати її від великого поліційного пса, а після того в неї пішли цуценята — і від поліційного пса, і від бульдога, і від пойнтера, і прегарне вогненно-руде цуценя невідомого походження, чиїм батьком міг би бути ірландський сетер, коли б воно не мало широких грудей і грубих лопаток бульдога та хвоста, закрученого догори, як у Негріти.

Тепер її сини тупцювали коло неї, а вона знов чекала нових.

— З ким вона спарувалася цього разу? — запитав Томас Хадсон шофера.

— Не знаю.

З будинку вийшов Маріо і, давши шоферові светр, що його той одразу ж надягнув замість своєї поношеної форменої куртки, сказав:

— Батько — отой забіяка-пес із селища.

— Ну, бувайте, собацюри, — сказав Томас Хадсон. — До побачення, Бою, — обернувся він до кота, що вистрибом проскочив між собаками до машини. Томас Хадсон, уже сидячи в машині й тримаючи у руці вправлену в корок склянку, висунувся з вікна й торкнув рукою кота, що звівся на задні лапи й тицявся головою в його пальці. — Не тривожся, Бою. Я повернусь.

— Бідолашний Бойз, — мовив Маріо. Він узяв кота на руки, і той дивився вслід машині, поки вона повертала, обминаючи клумбу, тоді поїхала вниз нерівною, розмитою дощами під'їзною алеєю і врешті зникла з очей за схилом пагорба та високими манговими деревами. Тоді Маріо відніс кота в дім і пустив на підлогу, але він скочив на підвіконня й знову задивився туди, де під'їзна алея зникала за пагорбом.

Маріо погладив його, але кіт не одривавсь од вікна.

— Бідолашний Бойз, — сказав той високий темношкірий юнак. — Бідолашний ти кіт.

Машина спустилася під'їзною алеєю до воріт. Шофер виліз, зняв ланцюг, а тоді знову сів за кермо й вивів машину на вулицю. Вулицею ішов хлопчина-негр, і шофер гукнув йому, щоб він зачинив ворота. Хлопчина радісно всміхнувся й кивнув головою.

— Це молодший брат Маріо.

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон.

Вони проїхали бічною вуличкою селища й звернули на Головне шосе. Минули вбогі будиночки, дві бакалійні крамнички з прилавками, зверненими просто на вулицю, так що видно було ряди пляшок та консервних бляшанок на полицях, потім залишили позаду останній бар і величезний іспанський лавр, що розкинув своє гілля над дорогою, і поїхали далі старим брукованим шосе. Обсаджене великими старими деревами, воно цілих три милі спускалося вниз положистим схилом. Обабіч були розсадники, малі садиби, великі садиби із занедбаними будинками іспанського колоніального стилю, тепер поділеними на комірчини, колишні пасовиська, перетнуті вуличками, що впиралися в схили горбів, вкриті поруділою від посухи травою. Єдина зелень у цій багатій на рослинність країні залишилася тепер по берегах річок, де височіли сірі стовбури королівських пальм із зеленими кронами, що їх хилив додолу вітер. Це був сухий північний вітер — сухий, пронизливий і холодний. Вітри, що дули з півночі раніш, уже вихолодили Флорідську затоку, і цей вітер не приніс ні дощу, ні туману.

Томас Хадсон ковтнув крижаної рідини, в якій вчувався свіжий сік недостиглого лимона, змішаний з кокосовою водою, — вона хоч і не мала смаку, проте була куди гостріша, ніж будь-яка содова, — а справжній джин «Гордон» надавав напою міцності, наче оживляв його на язиці, і все те було присмачене й забарвлене гіркою ангостурою. Це питво таке ж приємне на смак, як туго напнуте вітрило на дотик, подумав Томас Хадсон. Достобіса приємне питво.

Коркова оправа не давала льодові танути в склянці, тож напій залишався міцним, і Томас Хадсон вдячно стискав склянку в руці й дивився на околиці міста, повз які вони проїжджали.

— Чому ти не вимкнеш мотор і не їдеш згори накотом? Заощадив би бензин.

— Як накажете, то можу й вимкнути, — відповів шофер. — Але ж бензин у нас державний.