Розділ «Острови в океані»

— Так, наче я втрачаю розум і вже втратила досить багато.

— У Парижі ми зможемо любитися в ліжку.

— А як я піду з дому? Я не маю досвіду в таких речах.

— Підеш ніби по магазинах.

— Але ж ходити по магазинах треба з кимось.

— То підеш із кимось. Невже ти не маєш нікого, кому можеж довіряти?

— Та маю. Але я не хочу, дуже не хочу цього робити.

— Ну, то й не роби.

— Ні. Інакше не можна. Я розумію, що не можна. Але мені від того не легше.

— Ти що, ні разу його не зраджувала?

— Ні. І думала, що ніколи не зраджу. А тепер тільки цього й хочу. Але мені прикро, що про це має знати ще хтось.

— Ми щось придумаємо.

— Будь ласка, обійми мене й міцніше пригорни до себе, — сказала вона. — І не треба ні про що говорити, ні про що думати, ні про що турбуватися. Просто пригорни мене, будь ласка, і дуже кохай, бо в мене все вже болить.

Трохи згодом він сказав їй:

— Слухай, щоразу, коли ти отак чинитимеш, тобі буде так само погано, як тепер. Ти не хочеш зраджувати його і не хочеш, щоб хтось про це знав. Але ж рано чи пізно все одно це буде.

— Я хочу цього. Просто мені його жаль. Але я повинна зважитись. Я вже не владна над собою.

— То зважся. Зараз.

— Але ж зараз страшенно небезпечно.

— Невже ти думаєш, що з усіх тих людей тут, на кораблі, які бачать нас, чують і знають, хоч хтось повірить, ніби ми з тобою ще не переспали? А все, що ми з тобою робили досі, — хіба воно дуже різниться від того?

— Ну звісно, що різниться. У тім-то й річ. Від цього, що ми робимо, не може бути дитини.