Розділ «Острови в океані»

— Ні, — відказав той. — Мені до душі цей вітер. А якщо вам дме, пошукайте собі затишку десь в іншому місці.

— Ми платимо гроші за те, щоб нам було зручно, — озвався ще один цілонічний п'яниця.

— Ні. Ви платите за питво. А зручності шукайте десь-інде. Томас Хадсон подивився через відкриту терасу на море, синє-синє й усе в білих баранцях, і на рибальські човни, що снували по роді, тягнучи за собою блешні на дельфінів. Чоловік шість рибалок сиділи біля стойки в барі, й ще дві групки — за столиками на терасі. То були рибалки, яким добре повелося напередодні, або ж такі, які вважали, що погода й течія не скоро зміняться, і ризикнули святкового дня залишитись на березі. Жоден з місцевих рибалок, що їх знав Томас Хадсон, не ходив до церкви, навіть на різдво, і жоден не одягався так, як вважаються за належне одягатись рибалці. З усіх рибалок, яких він будь-коли бачив, вони найменше скидалися на рибалок, а проте діло своє знали чи не найкраще. Ходили вони в старих брилях або простоволосі, носили стару одіж і коли були босі, а коли в звичайних черевиках. Відрізнити рибалку від селянина, або ж guajiro, було дуже легко, бо селяни, їдучи до міста, вбиралися в збористі сорочки, крислаті капелюхи, вузькі штани та вершницькі чоботи і майже всі мали при собі мачете, тим часом як рибалки ходили в перших-ліпших обносках, завжди веселі й самовпевнені. Селяни, навпаки, були стримані й несміливі, за винятком тих випадків, коли напивалися п'яні. Та все ж найпевнішою прикметою рибалки були його руки. В старих рибалок вони зашкарублі й темні, вкриті рудими плямами від сонця, а на долонях і пальцях снасть позалишала глибокі борозни та рубці. В молодих руки не зашкарублі, але в більшості також руді плями й глибокі рубці на долонях, а волосся на руках у всіх, крім хіба що найчорнявіших, майже біле від сонця та солі.

Томас Хадсон пригадав, як того різдвяного ранку, на перше воєнне різдво, господар бару спитав його: «Хочете креветок?» — і приніс великий таріль з купою щойно зварених креветок, і поставив його на стойку, а тоді заходився нарізати лимон і розкладати кружальця на блюдці. Креветки були великі, рожеві; їхні вуса на добрий фут звисали зі стойки, і він узяв одну, розпростав їй вуса в обидва боки й зауважив, що вони довші, ніж у японського адмірала.

Томас Хадсон одірвав «японському адміралові» голову, а тоді великими пальцями розламав шкаралупу й висмоктав з неї креветку, і така вона була свіжа й шовковиста на зубах, і така запашна, бо зварена в морській воді з лимонним соком та зернами чорного перцю, що йому подумалось: таких смачних креветок він ще ніколи не їв — ні в Малазі, ні в Таррагоні, ні в Валенсії. І саме тоді кошеня підбігло до нього, кинувшись стрімголов через весь бар, і почало тертись об його руку, випрошуючи креветку.

— Та вони ж для тебе завеликі, кицю, — сказав йому Томас Хадсон. Але все-таки одірвав пучками шматок креветки й дав його кошеняті, а воно помчало назад до тютюнового прилавка й швидко, жадібно почало їсти.

Томас Хадсон дивився, як те гарне чорно-біле кошеня, з білими грудьми та передніми лапками й чорною, наче справжня маска, довгастою плямою поперек лоба й навколо очей, жадібно воркочучи, поїдає креветку, а тоді спитав господаря, чиє воно.

— Як хочете, то ваше.

— Я вже маю вдома двох. Перських.

— Два — то однаково що нічого. Беріть і цього. Додасте їм трохи кохімарської крові.

— Тату, можна його взяти? — спитав один з його синів, про яких він тепер ніколи не думав; хлопчик щойно піднявся з тераси, де спостерігав, як човни повертаються в гавань і як рибалки знімають щогли, вивантажують змотані кільцями снасті й викидають на берег зловлену рибу. — Ну будь ласка, тату, візьмімо його. Він такий гарний котик.

— Ти думаєш, йому буде добре далеко від моря?

— Ну звісно, тату. А тут він скоро стане зовсім нещасним. Хіба ти не бачив, які нещасні вуличні коти? А колись же вони, певно, були такі самі, як він.

— Візьміть його, — сказав господар. — Йому буде добре в садибі.

— Гей, Томасе, — обізвався один з рибалок за столиком, що дослухався до їхньої розмови. — Якщо вам потрібні коти, я можу дістати ангорського, справжнього ангорського, з Гуанабакоа. Тигрової масті.

— А статі? Чоловічої?

— Статі в нього не менш, ніж у вас, — відказав рибалка, і всі за столиком засміялись.

На цьому побудовано більшість іспанських дотепів.

— Тільки на ній шерсть росте, — докинув рибалка, розраховуючи, що всі знов засміються, і не помилився.

— Тату, будь ласка, візьмімо це кошеня, — не вгавав хлопець. — Воно ж котик.