Розділ «Свято, що завжди з тобою»

Рано-вранці до нашої вихололої за ніч кімнати приходила покоївка, зачиняла вікна й розпалювала велику кахляну грубу. Коли в кімнаті ставало тепло, нам приносили сніданок — свіжий хліб або грінки із смачнющими консервованими фруктами, по великій чашці кави, а якщо ми бажали, то й яєчню з добрячою шинкою. В ногах у мене спав собака-пінчер; він любив супроводити нас у лижні походи і їхати в мене на плечі, коли я спускався схилом гори. Дружив він і з містером Бамбі й, вирушаючи на прогулянки разом з ним та його нянькою, біг поряд із санчатами.

У Шрунсі було добре працювати. Я знаю це напевне, бо саме там за зиму 1925—26 року зробив найважчу в своєму житті роботу — переписав первісний варіант «І сонце сходить», накиданий одним духом за півтора місяця, і перетворив його на роман. Не пригадую вже, які оповідання я там написав. Але декілька з них вийшли цілком пристойні.

Зате пригадую, як рипів сніг на дорозі до містечка, коли ми морозяного вечора поверталися додому з лижами та палицями на плечах, дивлячись здаля на світло в містечку, а потім уже й розрізняючи будинки, і як усі зустрічні казали нам «Grüss Gott»[52]. A y Weinstube[53] завжди сиділи місцеві жителі, в черевиках, підбитих цвяхами з гострими головками, та в традиційному вбранні горян, і в повітрі плавав тютюновий дим, а дерев'яна підлога була подряпана цвяхами з черевиків. Багато хто з молодших горян уже встиг відслужити в австрійських альпійських полках, а один з них, на ім'я Ганс, що працював на тартаку, був відомий мисливець, і ми з ним щиро заприязнилися, бо обидва воювали у тих самих горах в Італії. Ми всі пили вино і співали тірольських пісень.

Пригадую стежки, що бігли вгору через садки та поля навколо селянських будинків над містечком, і самі ті будинки з високими грубами й величезними стосами дров у снігу надворі. Жінки сиділи в кухні, чухрали вовну й пряли з неї сіру й чорну пряжу. Колесо прядки рухалося від ножного привода, і пряжу там не фарбували. Чорна пряжа була з вовни чорних овець. Вовну на прядіння брали так, як є, не очищаючи від жиру, і светри, шапочки та довгі шарфи, що їх плела з неї Хедлі, ніколи не намокали в снігу.

Одного разу на різдво в містечку поставили п'єсу Ганса Сакса під керівництвом директора школи. Вистава вдалася добре, і я написав про неї до місцевої газети, а власник готелю переклав той допис. Іншої зими до містечка приїхав колишній офіцер німецького флоту, з поголеною головою та рубцями від ран, і прочитав лекцію про Ютландську битву. Він показував діапозитиви, що давали уявлення про маневри обох флотів, розповідав про те, яким боягузом виявився Джелліко, і часом його брала така лють, аж голос у нього зривався. Директор школи все потерпав, щоб він не проштрикнув екран більярдним києм, яким користувався замість указки. І після лекції той колишній морський офіцер ще довго не міг заспокоїтись, і всі у Weinstube почували себе ніяково. З ним пили тільки прокурор та банкір, і сиділи вони за окремим столиком. Гер Лент, що був родом з Рейну, не захотів прийти на лекцію. Було там одне подружжя з Відня: вони приїхали кататися на лижах, але не хотіли підніматись у гори й потім подалися в Цурс, де їх, як я чув, засипало сніговою лавиною. То чоловік тоді сказав, що лектор — із тих свиней, які вже раз занапастили Німеччину і років через двадцять знов занапастять її. А дружина застерегла його по-французькому, щоб він замовк, бо тут, мовляв, маленьке містечко і всяке може статися.

Тієї зими під сніговими обвалами загинуло дуже багато людей. Перших значних жертв завдав обвал за горами, що оточували нашу долину, в Леху, в Арльберзі. Група німців зібралася на різдво покататися на лижах з гером Лентом. Того року сніг упав пізно, і гірські схили ще зберігали сонячне тепло, коли настав перший великий снігопад. Сніг лежав глибокий, пухкий і зовсім не брався до землі. Кататися на лижах було вкрай небезпечно, і гер Лент надіслав тим берлінцям телеграму, щоб вони не приїздили. Та в них саме починалася різдвяна відпустка, вони не розуміли небезпеки й не боялись обвалів. Вони таки приїхали в Лех, але гер Лент відмовився вести їх у гори. Тоді один з них назвав його боягузом, і вони заявили, що підуть кататися самі. Зрештою він повів їх до найбезпечнішого схилу, який тільки міг знайти. Спершу з'їхав він сам, а за ним рушили й вони, коли раптом сніг з гори стрімко зсунувся і накрив їх, мов океанська хвиля. Відкопали тринадцятьох, і дев'ятеро з них були мертві. Альпійська лижна школа й так далеко не процвітала, а після того ми залишились чи не єдиними її учнями. Ми ревно взялися вивчати снігові обвали: які вони бувають, як уникати їх, як поводитись, коли тебе засипає. Мало не все, що я написав того року, припадає саме на пору обвалів.

Найстрашніше, що я пригадую про ту багату на обвали зиму, — це те, як відкопали одного чоловіка. Він, як його навчали. присів навпочіпки й склав руки дашком над обличчям, щоб там лишилося повітря, коли зверху завалить снігом. Лавина була величезна, і всіх відкопали не скоро, а того чоловіка знайшли останнім. Він помер зовсім незадовго перед тим, і шия його була так стерта, що видніли сухожилки та кістки. Поки ще жив, він весь час повертав голову з боку в бік, щоб полегшити сніговий тягар. Певно, в тій лавині свіжий, легкий сніг потяг за собою і давніший, уже злежаний і твердий. Важко було сказати, чи той чоловік робив так свідомо, чи, може, просто втратив розум. Та місцевий священик однаково не дозволив поховати його в освяченій землі, бо ніхто не знав, чи він католик.

Живучи в Шрунсі, ми часто вирушали в неблизьку дорогу через долину до підгірного готелю і ночували там перед походом до Мадленер-гауза. То був прекрасний старий готель, і дерев'яні стіни кімнати, в якій ми їли й пили, аж блищали, відполіровані часом. Так само блищали й стіл та стільці. Спали ми разом, пригорнувшись одне до одного, у великому ліжку під пуховою периною, при відчиненому вікні, і зорі були близькі й напрочуд яскраві. Рано-вранці, після сніданку, ми всі навантажувались, виходили на дорогу і, несучи лижі на плечах, рушали вгору в досвітній темряві, і над нами сяяли зорі, такі самі близькі і яскраві. У носіїв лижі були короткі, і вони несли найважчий вантаж. Ми часто змагалися між собою, хто може нести нагору більше вантажу, але ніхто не міг зрівнятися з тими носіями, похмурими, присадкуватими селянами, що розмовляли тільки монтафонською говіркою і вперто, мов в'ючні коні, бралися усе вище й вище, а нагорі, де на виступі біля вкритого снігом льодовика стояла хижа Альпійського клубу, скидали вантаж під кам'яну стіну й починали правити більшу плату, ніж ми домовлялися внизу, і, врешті сторгувавшись, зникали на своїх куцих лижах, наче духи.

Серед наших тамтешніх приятелів була одна молода німкеня, що разом з нами ходила в гори. Вона чудово каталася на лижах, була невелика на зріст, гарної статури, брала такий самий важкий рюкзак, як і в мене, й могла нести його довше, ніж я.

— Ці носії завжди дивляться на нас так, наче приміряються, як вони нестимуть вниз наші трупи, — сказала вона якось. — Вони самі визначають плату за сходження, але я ще ніколи не бачила, щоб нагорі вони не заправили більше.

Узимку в Шрунсі я відпускав бороду, щоб захистити обличчя від сонця, яке просто-таки обпікало шкіру серед гірських снігів, і не завдавав собі клопоту підстригатися. І ось якось пізнього вечора, коли ми разом спускалися на лижах лісовозними дорогами, гер Лент розказав мені, що селяни, з якими я не раз зустрічався на тих дорогах над Шрунсом, прозвали мене «Чорним Христосом». А ті, котрі ходили до Weinstube, казали на мене «Чорний Христос, що п'є кірш». Та для селян з далекого горішнього кінця Монтафону, де ми наймали носіїв до Мадленер-гауза, всі ми були чужоземними бестіями, які лізуть у верхогір'я, коли туди не слід потикатися. І те, що ми вирушали вдосвіта, щоб поминути місця, де траплялись обвали, перше ніж сонце зробить їх небезпечними, також свідчило проти нас. Це тільки доводило, що ми хитрі, як усі чужоземні бестії.

Пригадую, як ми вдихали густий сосновий дух, і як спали в хатинах лісорубів, на матрацах, набитих буковим листям, і як ішли на лижах через ліс по заячих і лисячих слідах. Пригадую, як одного разу високо в горах, поза межею дерев, я йшов по сліду лисиці, аж поки побачив її саму, й дивився, як вона стала, піднявши праву передню лапу, тоді сторожко завмерла й стрибнула вперед, а із снігу, лопочучи білими крилами, шугнула вгору гірська куріпка й полетіла геть за гребінь гори.

Пригадую всі різновиди снігу, що їх міг витворити вітер, і всі їхні підступи проти тебе, коли ти був на лижах. І хурделиці, що заганяли нас у високогірну альпійську хижу й залишали по собі новий, незнаний світ, в якому нам доводилось прокладати собі дорогу так обережно, наче ми ніколи раніше не бачили цієї місцевості. Та ми й справді ніколи її не бачили, бо все там ставало зовсім не таким. І нарешті, ближче до весни, надходила пора з'їжджати з великого льодовика, з того гладенького й рівного крутосхилу, якому, здавалося, й кінця не буде, аби тільки витримали ноги, — і ми мчали вниз, зімкнувши коліна, низько пригнувшись, ринувши вперед тим спадом, усе далі й далі вперед, серед безгучного сичання снігового пилу. То було краще за будь-який політ, краще за будь-що в світі, а щоб здобути вміння та змогу звідати цю насолоду, нам доводилося довго братись нагору з важкими рюкзаками за плечима. Ті походи не можна було купити, і квитків на вершину ніхто не продавав. Саме задля того ми й вправлялися цілу зиму і тільки завдяки своїй праці досягали мети.

Останнього нашого року в горах у наше життя ввійшли нові люди, і нам уже більш ніколи не було так хороше. Та зима снігових обвалів здавалася щасливою і невинною зимою дитинства, як порівняти її з наступною зимою, — зимою кошмарів, прихованих за відчайдушними веселощами, — та із згубним літом, що настало за нею. Саме того року на нашому обрії з'явилися багатії.

Багатії завжди мають таку собі рибу-лоцмана, яка йде попереду них і розвідує дорогу; вона може недобачати, може недочувати, але неодмінно винюхає попереду когось нестійкого і надто чемного. Той «лоцман» розмовляє з вами отак: «Та ні, не знаю. Ну, не так щоб дуже. Але мені вони подобаються. Обоє подобаються. Та кажу ж вам, Хеме, вони мені справді подобаються. Я розумію, що ви хочете сказати, але вони мені таки справді подобаються, і щось у ній є страшенно привабне. (Він називає її ім'я, вимовляючи його з неабияким замилуванням.) Ні, Хеме, не будьте таким упертим і незговірливим. Вони справді подобаються мені. Обоє подобаються, слово честі. Він і вам сподобається (називає його дитячим прізвиськом), коли ви ближче з ним познайомитесь. Мені вони обоє подобаються, повірте».

А потім з'являються ті багатії, і все безповоротно змінюється. «Лоцман», звичайно, зникає. Він завжди кудись їде чи звідкись повертається, ніде не затримуючись надовго. Він виринає то в політиці, то в театральному мистецтві, а тоді зникає, так само як замолоду виринав і зникав у різних країнах та в житті людей. Його нікому не зловити, не зловити його й багатіям. Він не ловиться на гачок; ловляться й гинуть тільки ті, що йому довіряють. Йому властиві набутий ще в юнацькі літа хист негідника й потаємна, довгий час приховувана любов до грошей. Та зрештою він і сам стає багатим, і з кожним нажитим доларом посувається праворуч на таку відстань, що якраз і дорівнює ширині долара.

Ті багатії любили його й довіряли йому, тому що він був ненав'язливий, кумедний, поступливий, уже добре знав своє діло, а ще тому, що він служив їм як риба-лоцман.

Коли двоє кохають одне одного, коли вони щасливі й веселі і одне з них чи обоє роблять щось по-справжньому добре, людей тягне до них так само, як ото перелітних птахів до світла маяка серед ночі. І якби ці двоє були так міцно споруджені, як маяк, то небезпека загрожувала б тільки птахам. Але ті, що ваблять до себе людей своїм щастям і доробком, здебільшого бувають недосвідчені в житті. Вони не вміють ні ухилитися від чужого втручання, ні вчасно піти геть. Та й не завжди здатні розкусити тих добрих, милих, чарівних, приязних, великодушних, співчутливих багатіїв, що не мають ніяких вад, що обертають кожний день на свято, а потім, удовольнивши свою потребу, йдуть далі й залишають по собі пустку, мертвішу навіть за ті, що їх колись витолочували до останньої бадилинки копита коней Аттіли.

Отже, слідом за рибою-лоцманом з'явилися багатії. Ще рік тому вони б не приїхали. Тоді ще не було певності. Працювалося мені так само добре, і щастя було навіть більше, але торік я ще не написав роману, тим-то вони й не мали певності. А вони ніколи не витрачали свого часу й чарів на щось не зовсім певне. Та й навіщо б? Ось Пікассо — об'єкт цілком певний, він був таким ще задовго до того, як вони дізналися, що на світі є живопис. І щодо котрогось іншого художника вони були певні. Щодо багатьох інших. Але того року в них з'явилася певність і щодо мене, та й «лоцман» докинув своє слово і сам прибув разом з ними, щоб ми не зустріли їх як чужинців і щоб я був зговірливіший. Звичайно, той «лоцман» був тоді нашим другом.

У ті дні я довіряв «лоцманові» так само, як довіряв, скажімо, останньому виправленому виданню «Навігаційних настанов Гідрографічної служби для Середземного моря» або таблицям у «Навігаційному альманасі» Брауна. Підпавши під чари прибулих багатіїв, я зробився легковірним і дурним, як мисливський собака, ладний бігти за першим-ліпшим чоловіком з рушницею, або як дресирована свиня в цирку, що врешті знайшла когось, хто любить і цінує її задля неї самої. Для мене стало дивовижним відкриттям те, що кожний день можна обертати на фієсту. Я навіть прочитав їм уголос уривок з роману, що його переписав перед тим, а це для письменника — межа падіння, річ, куди небезпечніша для його творчості, ніж для лижника спуск з льодовика без запобіжної линви в ту пору, коли зимовий сніг ще не заповнив тріщини.