Розділ «Свято, що завжди з тобою»

— Напишіть найкраще оповідання, яке тільки можете, і напишіть його чесно, без отих штук.

— Неодмінно напишу, — пообіцяв він.

Але за такого способу життя було ще добре, що він узагалі міг щось писати. Зельда не заохочувала тих, хто упадав коло неї, і казала, що такі речі її не цікавлять. Однак це її розважало, а Скотт ревнував і мусив скрізь ходити з нею. Ці походеньки ламали його роботу, а саме до роботи Зельда й ревнувала його найдужче.

Весь кінець тієї весни й початок літа Скотт відчайдушно силкувався по-справжньому сісти за роботу, але працювати він міг тільки уривками. Коли я зустрічався з ним, він звичайно був веселий, часом розпачливо веселий, дотепно жартував, і його товариство було приємне. А коли в нього траплялись аж надто чорні дні, я вислуховував його й намагався переконати, що йому треба твердо стояти на своєму й тоді він знову писатиме так, як повинен писати, і що безповоротна лише смерть. Тоді він починав кепкувати із себе, і я вважав, що, поки він здатен на це, йому ніщо не загрожує. Попри всі свої біди, він написав одне гарне оповідання — «Багатий хлопчик», — тож я не сумнівався, що він може писати й ще краще, як він згодом і став писати.

Улітку ми були в Іспанії, де я почав перший начерк роману, а закінчив його у вересні, повернувшись до Парижа. Скотт і Зельда провели літо на Антібському мисі, і коли восени ми знову зустрілися в Парижі, я побачив, що він дуже змінився. Він не перестав пити на Рів'єрі і ходив тепер п'яний не тільки вечорами, а й серед дня. Йому вже було байдуже до того, що хтось працює, і, добре підпивши, він приходив до нас, на вулицю Нотр-Дам-де-Шан, 113, о будь-якій порі — і вдень, і пізно ввечері. Він став дуже неввічливий з тими, хто стояв нижче за нього, і з усіма, кого він сам вважав нижчими за себе.

Одного разу він прийшов на подвір'я тартака з дочкою — у няньки-англійки був вихідний день, і дитину доглядав Скотт, — і перед сходами дівчинка сказала йому, що їй треба до вбиральні. Скотт там-таки почав спускати їй штанці, і господар, що жив під нами, вийшов і сказав:

— Мосьє, туалет просто перед вами, ліворуч від сходів.

— Еге ж, і якщо ти багато говоритимеш, то я встромлю тебе туди головою, — відказав Скотт.

З ним було дуже важко всю ту осінь, але, протверезівши, він сідав писати новий роман. Я рідко бачив його тверезого, та на тверезу голову він завжди був привітний, по-давньому жартував, а часом, як і раніш, кепкував із себе. Зате коли напивався, він чи не щоразу приходив до мене додому й тішився тим, що заважав мені працювати, — майже так само, як тішилася Зельда, заважаючи працювати йому. Так тривало кілька років, але ж і всі ті роки я не мав вірнішого друга, ніж Скотт, коли він був тверезий.

Тієї осені 1925 року його прикро вразило, що я не хотів показати йому рукопис первісного варіанту «І сонце сходить». Я пояснював йому, що це ні до чого, поки я сам не перечитаю і не перероблю роман, а тим часом не хочу ні показувати його нікому, ні обговорювати. Ми саме збиралися їхати в австрійське містечко Шрунс у Форарльберзі, як тільки там випаде сніг.

Там я й переписав наново першу половину роману й закінчив цю роботу, як пригадую, в січні. Тоді повіз рукопис у Нью-Йорк і показав Максові Перкінсу з видавництва Скрібнерса, Після чого повернувся назад у Шрунс і докінчив переписувати роман. Скотт так і не побачив його до кінця квітня, коли весь роман був цілком перероблений, переписаний і відісланий до видавництва. Пригадую, ми ще жартували з ним із цього приводу, і він непокоївся й прагнув чимось мені допомогти, — як завжди, коли все уже зроблено. Та, зрештою, мені й не потрібна була його допомога, поки я переписував роман.

Тим часом як ми жили у Форарльберзі і я закінчував роботу над романом, Скотт з дружиною та дочкою виїхав з Парижа в Нижні Піренеї, на курорт з мінеральними водами. У Зельди відкрилася досить поширена кишкова хвороба, яку спричиняє надуживання шампанським і яку тоді вважали за коліт. Скотт перестав пити, взявся до роботи й хотів, щоб ми в червні приїхали в Жуан-ле-Пен. Вони, мовляв, підшукають для нас недорогу віллу, тепер він уже не питиме, і все буде як за давніх добрих часів: ми будемо купатися, засмагати, набиратися здоров'я і питимем по одному аперитиву перед обідом і перед вечерею. Зельда вже одужала, у них обох усе гаразд, і робота над романом посувається дуже добре. Він має отримати гроші за інсценівку «Великого Гетсбі», що йде з великим успіхом, роман збираються екранізувати, отож йому не дошкуляють ніякі турботи. Зельда почуває себе чудово, і все начебто налагоджується.

У травні я був сам у Мадріді, працював, а тоді вирушив у Жуан-ле-Пен і приїхав туди поїздом з Байонни в третьому класі й дуже голодний, бо по-дурному вибився з грошей і востаннє їв у Андаї, на франко-іспанському кордоні. Вілла була гарна, і Скотт мешкав у доброму будинку неподалік, і я радів, що знову побачив свою дружину, яка чудово порядкувала на віллі, і наших друзів, і аперитив перед обідом був пресмачний, тож ми повторили його ще кілька разів. А ввечері на честь нашого приїзду в «Казино» зібралася компанія, така собі невеличка компанія: Макліші, Мерфі, Фіцджеральди та ми, нові пожильці вілли. Ніхто не пив нічого міцнішого за шампанське, було дуже весело, і я передбачав, як добре мені там писатиметься. Там було все, Що потрібно людині для роботи, — все, крім самоти.

Зельда мала чудовий вигляд, тіло її вкривала золотиста засмага, коси вилискували темним золотом, і поводилась вона дуже приязно. Я вже вирішив був, що все гаразд і життя в них зрештою повернуло на краще, аж раптом вона нахилилася до мене й сказала, немов звіряючи мені свою велику таємницю:

— Ернесте, а правда ж, Ел Джолсон перевершив Ісуса Христа?

Ніхто в той вечір не звернув уваги на її слова. То була просто Зельдина таємниця, що нею вона поділилася зі мною, як ото яструб може поділитися чимось з людиною. Але яструби нічим не діляться. Скотт так і не написав нічого доброго, аж поки не збагнув, що в неї потьмарився розум.

Питання пропорцій

Набагато пізніше, вже після того як Зельда перенесла свій перший так званий нервовий розлад, ми водночас опинилися в Парижі, і Скотт запросив мене пообідати з ним у ресторані Мішо на розі вулиць Жакоб і Святих Отців. Він сказав, що йому конче треба запитати мене про щось, про таке, що важить для нього над усе в світі, й що я повинен буду відповісти йому абсолютно щиро. Я відповів, що постараюсь. Коли він просив мене сказати йому що-небудь абсолютно щиро, — а це зробити нелегко, — я намагався виконати його прохання, і те, що я казав, потім сердило його, часом навіть пізніше, коли він уже обмірковував мої слова. Тоді в нього виникало бажання знищити мої слова і, коли можна, й мене.

На зустріч зі мною він прийшов тверезий, і хоч за обідом пив вино, воно на нього не діяло. Ми розмовляли про свою роботу й про знайомих, і він розпитував мене про знайомих, яких давно не бачив. Я знав, що він пише щось гарне й з різних причин робота посувається дуже повільно, але розмовляти зі мною він хотів не про те. Я чекав, коли ж він поставить оте запитання, на яке я мав відповісти абсолютно щиро, але він приберіг його на кінець, наче це був діловий обід.

Нарешті, коли ми, замовивши останню карафу вина, взялися їсти вишневий торт, він сказав: