Розділ «Свято, що завжди з тобою»

Ми дуже недорого поїли в алжірському ресторані, і мені сподобалися страви й алжірське вино. Пожирач вогню був приємною людиною, і цікаво було дивитись, як він їсть, бо він жував яснами не гірше, ніж більшість людей зубами. Він спитав, чим я заробляю на життя, і я відповів, що намагаюся стати письменником. Він поцікавився, що я пишу, і я відповів — оповідання. Він сказав, що знає силу всіляких історій, і деякі з них жахливіші й неймовірніші за все, написане досі. Він міг би розповідати їх мені, я б їх записував, а потім, якщо з цього будуть гроші, ділився б з ним по щирості. А ще краще — податися разом у Північну Африку, там він допоможе мені дістатися до країни Синього султана, де я назбираю історій, яких не чула ще жодна людина.

Я спитав його, що ж то за історії, і він відповів: про битви, страти, тортури, насильства, жахливі звичаї, неймовірні обряди, оргії, — про все, що може мені придатись. Мені вже час було вертатися до готелю й знову братися до пошуків Скотта, і я заплатив за вечерю і висловив надію, що ми ще неодмінно колись зустрінемось. Він сказав, що вирушає до Марселя, і я відповів, що рано чи пізно ми десь зустрінемось і що мені дуже приємно було повечеряти з ним. Він заходився розгинати зігнуті монети й складати їх стовпчиком на столі, а я пішов до готелю.

Ліон увечері не дуже веселе місто. Він великий, солідний, грошовитий, і в ньому, напевно, добре живеться тим, хто має гроші й полюбляє такі міста. Я давно вже чув про чудових курчат у ліонських ресторанах, але ми їли не курчат, а баранину. Баранина була також чудова.

Від Скотта ніяких звісток не надходило, і я вмостився в ліжку в незвично розкішному готельному номері й почав читати перший том «Записок мисливця» Тургенєва, який узяв у бібліотеці Сільвії Бійч. Уперше за три роки я опинився серед розкошів великого готелю і, широко розчинивши вікна й підклавши під плечі й голову подушки, тішився мандрами з Тургенєвим по Росії, аж доки заснув із книжкою в руках.

Вранці, коли я голився перед сніданком, подзвонив портьє: мовляв, унизу мене чекає якийсь добродій.

— Будь ласка, попросіть його піднятися сюди, — сказав я і знову став голитися, прислухаючись до гомону міста, що вже давно й неохоче прокидалось.

Скотт не піднявся до мене в номер, і я спустився до нього в вестибюль.

— Мені страшенно прикро, що сталося таке непорозуміння, — сказав він. — Якби я знав, у якому готелі ви спинитесь, усе було б просто.

— Пусте, — відповів я. Нас чекала тривала поїздка, і я був зацікавлений у мирних стосунках. — Яким поїздом ви приїхали?

— Тим, що відходив невдовзі після вашого. Надзвичайно зручний поїзд, шкода, що ми не їхали ним разом.

— Ви вже снідали?

— Ще ні. Гасав по. місту, розшукуючи вас.

— Ну, це ви даремно. А хіба ваші домашні не сказали вам, що я тут?

— Ні. Зельда нездужає, і мені, мабуть, взагалі не слід було їхати. В цій поїздці з самого початку все йде шкереберть.

— Давайте поснідаємо, розшукаємо вашу машину і — в дорогу, — сказав я.

— Гаразд. Поснідаємо тут?

— В кафе було б швидше.

— Зате тут, напевне, нас краще нагодують.

— Що ж, гаразд.

Це був ситний сніданок по-американському — з яєчнею і шинкою, дуже смачний. Та поки ми замовляли його, чекали, їли й знову чекали, щоб розрахуватись, минула майже година. А коли офіціант приніс, нарешті, рахунок, Скотт раптом надумав замовити кошик з харчами на дорогу. Я намагався відмовити його, бо певен був, що в Маконі ми самі зможемо купити пляшку «макону», а для бутербродів знайдемо все, що треба в charcuterie[45]. Або ж, якщо крамниці будуть зачинені, ми зможемо перекусити в першому-ліпшому придорожньому ресторані. Але Скотт нагадав мені мої власні слова про те, що в Ліоні чудово готують курчат, і заявив, що нам неодмінно треба взяти з собою курча. Кінець-кінцем готель наготував нам харчів, за які ми заплатили вчетверо чи вп'ятеро більше, ніж з нас узяли б у крамниці.