Розділ «Небезпечне літо»

Змагання між Луїсом Мігелем Домінгіном і Антоніо Ордоньєсом почалося на арені в Сарагосі. Були бики з ферми Гамеро Сівіко. Всі, хто захоплювався коридою і міг оплатити проїзд, зібралися тут. Приїхали всі мадрідські спортивні оглядачі, а в обідній час у «Гранд-отелі» юрмилися скотарі, посередники, аристократи, титуловані особи, колишні баришники і всі нечисленні шанувальники Антоніо. Шанувальників Луїса Мігеля було багато — політичні діячі, чиновники та військові. Ми з Біллом поїли в невеликій таверні, куди він мене привів, потім піднялися в номер до Антоніо, і він здався нам бадьорим, але дещо відчуженим. Коли він ось так рухав головою, ніби в нього шия погано гнеться, і говорив з ледь помітним андалузьким акцентом, я зразу вгадував, що він на когось злиться. Він сказав нам, що спав добре. Ми домовилися після бою вирушити до Тіруеля і там пообідати. Я сказав, що ми з Біллом поїдемо просто з цирку, інакше Антоніо на своєму «мерседесі» випередить нас. Усе це надто виразно нагадало мені розмову перед боєм у Аранхуесі, але Антоніо саме цього й хотів. Прощаючись з нами, він весело усміхнувся і моргнув мені, ніби між нами була якась таємниця. Не скажу, що він нервував, але все-таки він трохи хвилювався. Я зайшов до номера Луїса Мігеля і побажав йому добрих биків. Він теж трохи хвилювався.

День був жаркий, червневе сонце припікало. Перший бик Луїса Мігеля, сильний і напористий, дуже рішуче кидався на пікадорів. Луїс Мігель повів бика прийомом кіте і в роботі з плащем показав те саме мистецтво, ту саму гордовиту владність, що і в Альхесірасі, де ми бачили його бій з биками Пабло Ромеро. Від другого пікадора бика повів Антоніо. Він повів його на середину арени і проробив усі пасе так повільно і плавно, стоячи так близько до бика і тримаючись так прямо і вільно, що під кінець уже здавалося, ніби на твоїх очах відбувається неможливе. І глядачі, і Луїс Мігель зразу зрозуміли, на чиєму боці перевага у роботі з плащем.

Луїс Мігель чудово ввіткнув дві пари бандерилей, а третю — блискуче: підкликавши до себе бика, він дочекався його, не сходячи з місця, в останню мить відхилився праворуч, опустив палички і випростався. Він був дивовижний бандерильєро.

Взявши в руки мулету, він швидко скорив собі бика, підготовленого довгою і чудовою роботою. Але чародійства не було. Після кіте, яке проробив Антоніо з його далеко не легким биком, він ніби потьмянів. Він двічі заносив шпагу невдало, і в його рухах не було рішучості. Втретє він націлився краще, шпага ввійшла наполовину, Луїс Мігель вправно змусив бика нагнути голову ще нижче, і, коли бик ткнувся мордою в опущену до самого піску мулету, він вгородив вістря кинджала — дескабельо, й було по всьому. Публіка вітала його, і він обійшов арену кругом, ледь усміхаючись міцно стиснутими губами.

Перший бик Антоніо добре вийшов на арену. Антоніо перейняв його і проробив усі пасе, підходячи все ближче і ближче, з кожним помахом плаща все краще пристосовуючись до рухів бика і, за своїм звичаєм, так томливо повільно, що в мене серце тьохкало.

Антоніо не дав пікадорам засмикати бика, і після однієї пари бандерилей він поновив свою віртуозну роботу, перервану місяць тому в Аранхуесі. Він був такий самий, як завжди. Тяжка рана не завдавала йому анінайменшої шкоди. Вона лише багато чому навчила його, і він з властивою йому грацією і майстерністю школив бика, обертаючи його в свого партнера, любовно допомагаючи йому проходити якнайближче, так що ріг ледь-ледь не черкав матадора. Нарешті, витиснувши з бика все, що той міг дати, Антоніо, перегнувшись через роги, одним ударом убив його. На мій погляд, він всадив шпагу ледь нижче, ніж належить, але публіка і президент залишилися задоволені. Антоніо присудили вухо.

І я, і Білл зітхнули полегшено. Антоніо був такий самий, він повернувся на арену, ніби ніколи й не покидав її. Це було найголовніше. Ні шок, ні перенесені муки не вплинули на його психіку. Обличчя Антоніо здалося мені трохи втомленим, надто очі, але тільки й того.

У другого бика Луїса Мігеля були розбиті ноги. Луїс Мігель дуже старався. Почав він добре, але в бика відпала ратиця. Мігель попросив дозволу за свій рахунок замінити бика і виступити ще раз після Антоніо. Потім він прикінчив нещасну хвору тварину, а на арені з'явився останній бик Антоніо.

Це був не дуже хоробрий бик, він поволі запалювався, та й взагалі не з таким биком роблять з кориди виставу. Його треба було підкорити своїй волі, потім з допомогою мулети примусити його впасти і швидко забити. Проте Антоніо почав з ним працювати і робити з нього справжнього бика. Він чудово пройшов повз бика з плащем, передчуваючи і відважно та зі знанням справи виправляючи його вади. Гарно було на це дивитися, але й моторошно. Всі бандерильєро нервували, і я бачив, як побіліло і витяглося обличчя Мігелільо.

Антоніо здавалося, що мулетою він примусив бика випрямитись, але коли він спробував дражнити його на відстані, бик раптом загальмував на півдорозі і кинувся під мулетою на Антоніо. Антоніо стримав його мулетою і звільнився від нього. Бик спробував знову. Це був аж ніяк не той бик, з яким Антоніо хотів би працювати. Зараз він знав це і знав, що надто йому довірився. Тому він провів бика через відповідні пасе, щоб підготувати його до забиття, став навпроти нього і, вимахнувши шпагою над рогами, вгородив її до ефеса в належне місце.

Після того на арену вийшов бик з годівлі Самюеля Флореса, яким замінили другого бика Луїса Мігеля, — крупний, дещо заважкий, з добрими рогами і досить прудкий. Луїс Мігель працював у своїй звичній манері. Він увіткнув чотири пари бандерилей, не таких дорогих, як ті, які він пустив у хід з першим биком, але цілком добротних — від Мейсі. Мулетою він орудував спритно, впевнено і спокійно. Потім він проробив усі улюблені публікою трюки, і проробив їх чудово. Перший удар шпагою завдав він не дуже впевнено. При другій спробі він націлився краще і точно влучив у ділянку серця вістрям шпаги, Що до половини ввійшла в карк. Потім Луїс Мігель прикінчив бика ударом дескабельо. Йому присудили обидва вуха і хвіст.

Білл сказав:

— Сезон обійдеться недешево Луїсу Мігелю, якщо задля того, щоб затьмарити Антоніо, він щоразу викладатиме по сорок тисяч песет.

— Сьогоднішній випадок досить знаменний, — сказав я. — Луїс Мігель дуже й дуже недурний. Він чудово зрозумів, що означає кіте Антоніо з його биком. Цього він не забуде. Ось побачиш.

— До того ж Антоніо завжди виступатиме після нього, — сказав Білл. — Це теж величезна перевага.

— Доведеться нам простежити, скільки буде замін, — сказав я. — Коли б їх не було надто багато.

— Не думаю, що нам довго доведеться стежити, — сказав Білл.

— І я не думаю.

До Памплони не слід їздити з дружиною. Всі шанси за те, що вона захворіє, поріжеться чи заб'ється, щонайменше її заштовхають чи обіллють вином, а недовго і зовсім загубити її. Якщо якась подружня пара і могла безкарно побувати в Памплоні, то це Кармен і Антоніо, але Антоніо не взяв Кармен з собою. Фієста в Памплоні — чоловіча справа, а від жінок тільки чекай біди, не тому, що вони хочуть цього, але так якось виходить, що або вони щось накоять, або самі потраплять у біду. Колись я написав про це книжку. Зрозуміло, якщо ви знайдете жінку, яка говорить по-іспанському і тому не приймає жарти за образу, здатна день і ніч пити вино й танцювати з кожним, кому тільки заманеться її запросити, не заперечує, коли на неї ллється й сиплеться всяка всячина, жити не може без оглушливої музики й безугавного шуму, палко любить фейєрверк, надто якщо ракети падають зовсім поряд або наскрізь пропалюють сукню, не бачить нічого безглуздого в тому, що ви ризикуєте потрапити бику на роги задля забавки і цілком безкоштовно, не простуджується, коли мокне під зливою, обожнює куряву і безладдя, залюбки їсть де і як попало, уміє обходитися без сну і без гарячої води і все ж бути завжди свіжою й чистою, — якщо ви знайдете таку жінку, привозьте її. І тоді вона напевно втече від вас до когось кращого.

Памплона, як завжди, вирувала, запруджена туристами та різношерстим людом, але було багато і фешенебельної публіки з усіх кінців Наварри. Цілий тиждень ми спали менше чотирьох годин на добу, та й то під дріб барабанів, пронизливі звуки дудок, що висвистують старовинні мелодії, і тупіт невтомних танцюристів. Я вже описав Памплону раз і назавжди. Там усе залишилося по-давньому, лише кількість туристів на сорок тисяч збільшилася. Коли я вперше був у Памплоні майже чотири десятиліття тому, там і двадцяти приїжджих не набралося б. А тепер у деякі дні, кажуть, їх ледве не сто тисяч. Але оскільки туристів ніхто не рахує, то цифри називають різні.