Розділ «ПІСЛЯМОВА»

В основі роману — роздуми його героя, полковника Кантуелла; він пройшов через дві війни, військовий за фахом і добре знає справжню ціну воєн. Цей герой дуже близький до ліричного персонажа попередніх романів і оповідань письменника, він ніби логічно завершує розвиток його життєвого шляху і водночас за своїми поглядами, за своїм світосприйняттям близький самому письменникові. Хемінгуей писав, що хоче створити образ високоінтелектуального офіцера, обтяженого гірким життєвим досвідом. Тлом оповіді будуть, як завжди, любов і смерть. На першому плані буде герой — тип людини, яка викликала на двобій увесь світ. Всі бойові епізоди залишаться за сценою, як у Шекспіра. Письменник вирішив ввести в цей роман зібраний ним матеріал, а не відкладати його для великої трилогії.

«За річкою, в затінку дерев» — це, можна сказати, стиснута в єдине ціле «велика книжка». Але настільки стиснута, настільки обмежена можливостями згадок про минулі події, а також «аудиторією», до якої звернені ці спогади й роздуми, що на важливе і основне — шлях мислячої людини через війну — часом лише натикається. Адже єдиний слухач — юна графиня Рената — дівчина ніби з іншого життя. І хоча її ім'я дуже промовисте — Рената, тобто відроджена, хоча вона і є не тільки втіленням ідеалу коханої, а й символом очищення, відродження юності самого полковника — все ж її можливості як слухача і співрозмовника дуже обмежені. Тому стає очевидною невідповідність між масштабами зображуваного матеріалу і досить камерною формою його втілення.

Важко визначити, в чому полягає причина певної художньої недосконалості цього твору митця, який завжди вивіряв кожне слово у своїй прозі. Можливо, читач був розчарований: він чекав від Хемінгуея великого епічного твору про велику війну і не дочекався. Літературна критика зводила нанівець значення роману, звинувачуючи автора в самоповторах, на які, до речі, твір цей не грішить.

І все ж спогади Кантуелла, що становлять сутність, ядро книжки, безперечно свідчать про критичне ставлення автора до американської політики. Кантуелл висловлює чимало дошкульних закидів на адресу президента Трумена, на адресу багатьох генералів, що командували військами Сполучених Штатів під час другої світової війни. Він ненавидить тих, хто наживається на війні, проте добре знає, що і на його батьківщині, і в Італії саме такі люди керують державною політикою.

У романі «За річкою, в затінку дерев» є лише одна фраза про росіян — про тих, хто був основною силою в боротьбі проти фашизму. «Кажуть, це наш майбутній противник, — відповідає на запитання: «Як ви ставитесь до росіян» полковник Кантуелл, — Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас». Для стриманого у своїх оцінках полковника ці слова звучать як велика похвала. Не можна до того ж забувати, що сказані вони під час «холодної війни».

Але справжній художній твір не може бути лише політичним документом доби чи політичним кредо письменника. Це передусім твір ліричний і сповнений трагізму. Як завжди у Хемінгуея, героя показано, так би мовити, під «високим тиском», у хвилини кризи, коли хвороба серця щомиті загрожує йому смертю. Тому все, з чим він стикається протягом двох останніх днів свого життя, що їх описано в романі, набуває особливого змісту, особливої гостроти і яскравості.

Герой озирається на пройдений шлях, робить підсумки і зводить рахунки з життям. І підсумки ці нещадні.

З його вини загинув полк — він втратив його, підкорившись безглуздому наказу. Він був одружений з жінкою, яка залишалася для нього чужою. Тяжко хворий Кантуелл як за останню надію хапається за своє дивне кохання, шукаючи в Ренаті оновлення. Назву цього роману взято з передсмертних слів Томаса Джексона, генерала армії південців під час Громадянської війни в США. Літературознавці знаходять аналогії між безіменною річкою в назві роману і міфічним Стіксом, що відділяє царство живих від царства мертвих. Туди, за річку, і відходить полковник.

Роман написаний у важкий час хворим автором і, певне, через це звучить сумно і гнітюче. І знову, як і в ранніх творах, письменник проголошує стоїчний героїзм, при якому переможець не здобуває нічого.

СТАРИЙ І МОРЕ

Повість «Старий і море» принесла авторові всесвітнє визнання, після її виходу Хемігуеєві була присуджена Нобелівська премія за створення стилю, що найбільш відповідає нашій добі.

Перший «ескіз» цієї повісті з'явився ще в тридцяті роки, коли Хемінгуей жив у Кі-Уесті і писав для журналів оповідання і нариси про мисливство та рибальство. В 1936 році в «Есквайрі» з'являється нарис «На блакитній воді» — про риболовлю в Гольфстрімі, про той випадок із старим рибалкою, який згодом став основою сюжету повісті.

Хемінгуей добре знав умови життя і праці рибалок, закони рибальства. В 1937 році він створив на Кубі групу реєстрації рекордних виловів, яка згодом виросла в Міжнародну риболовну асоціацію. Останні роки свого життя письменник прожив на Кубі, поблизу рибальського селища Кохімар.

Там, на Кубі, в січні—лютому 1951 року і була написана повість. Назва прийшла не зразу. Спочатку були різні варіанти; «Людська гідність», «Море в житті». Потім у листі до видавця раптом з'являється назва повісті — про старого і про море. Повість вийшла майже водночас у вересні 1952 року в журналі «Лайф», який друкувався величезними тиражами, і окремою книжкою в 50 тисяч примірників. Новий твір Хемінгуея мав величезний успіх у читачів, відгуки критики були якнайкращими. 4 травня 1953 року стало відомо, що повісті «Старий і море» присуджено вищу літературну нагороду США — премію Пулітцера.

Сила цього твору — в зображенні людини. Старий рибалка стає на двобій з морем, з величезною рибиною. Не як ворог, а як органічна частка природи. І зливається з нею, і перемагає її водночас. І оцю свою велику майстерність він мусить передати хлопцеві — чужій дитині, яку треба вчити мужності, вміння боротися за життя.

«Старий і море» — книжка, написана в дусі кращих традицій американської літератури, насамперед «Мобі Діка» Мелвілла. І так само, як у «Мобі Діку». Символіка цієї повісті виростає з точно деталізованої, реалістичної образності. Прочитавши про конкретний випадок під час риболовлі, читач неодмінно сприйме і «підтекст» — гімн Непереможності людини, її здатності вистояти, подолати всі перешкоди на своєму шляху. Оця віра в людину і є найхарактернішою рисою творчості — всього етичного кодексу письменника.

Символіку повісті тлумачили по-різному: то вбачали в акулах критиків, що допікають письменникові. То вбачали в акулах і рибині символи добра і зла. Але сам Хемінгуей не хотів вдаватись у їх витлумачення. «Не було ще гарної книжки, — казав він журналістам, — яка б виникла із заздалегідь задуманого символу, запеченого в книжці, наче родзинки в солодкій булці. Солодка булка з родзинками дуже добра, а проте житній хліб — кращий. Я намагався показати і справжнього хлопця, і справжнє море, і справжню рибину, і справжніх акул. І, якщо мені пощастило зробити це досить добре й правдиво, вони, звичайно, можуть бути витлумачені по-різному».

ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ

Зібрані в розділі оповідання друкувалися свого часу в різних американських журналах і є останніми прижиттєвими публікаціями Хемінгуея в цьому жанрі. Їх незначна кількість свідчить, очевидно, не так про спад творчої активності письменника в останні півтора десятиліття його життя (хоча загалом такий і мав місце), як про те, що в цей період Хемінгуей відійшов від новелістики, працюючи над більшими творами («За річкою, в затінку дерев», «Старий і море»), а особливо над так званою «великою книгою», що була опублікована посмертно під назвою «Острови в океані» (див. т. 4 нашого видання).

Мисливське оповідання «Постріл» опубліковане в квітні 1951 р. в журналі «Тру». Основна дія його відбувається в Сполучених Штатах, проте на початку письменник кількома влучними штрихами дає відчути тогочасну напружену ситуацію в столиці Куби.