Розділ «ПІСЛЯМОВА»

А портрет самого Гольца і провідні риси його вдачі навіяні іншою людиною— тим, кого в Іспанії називали генералом Вальтером. Це був Кароль Свірчевський, польський комуніст, який під час громадянської війни воював у лавах Червоної армії, згодом був викладачем у військовій академії ім. Фрунзе, в Іспанії командував Чотирнадцятою Інтернаціональною бригадою, брав участь у наступах республіканців і в обороні Мадріда. Його зовнішність, військовий талант, відданість Республіці, дисциплінованість і вміння зректися всього особистого в ім'я боротьби справили на письменника велике враження. Цими рисами наділено генерала Гольца — один з найрельєфніше «виписаних» образів командирів Республіки.

Хемінгуей був знайомий з іще одним легендарним комуністом — угорським письменником Мате Залкою, якого в Іспанії знали як генерала Лукача, командира Дванадцятої Інтернаціональної бригади. Мате Залка був старим воїном: в роки першої світової війни він як солдат угорської армії воював на італійському фронті — там, де відбувається дія хемінгуеївського роману «Прощавай, зброє».

Письменник був також знайомий з Іллею Еренбургом і Михайлом Кольцовим, прототипом образу Каркова.

Роки боротьби за Іспанську республіку були періодом найбільшого зближення Хемінгуея з комуністами, і тому змалювання їхніх образів у романі цілком закономірне. Воно далеке від ідеалізації і продиктоване своєрідним ставленням Хемінгуея до самої революції, до її перспектив. Для Хемінгуея характерне бажання проникнути в сутність процесів, які відбуваються в суспільстві, а звідси— намагання неоднозначно, в усіх аспектах показати революцію — громадянську війну в Іспанії. Цьому сприяє той факт, що керівні сили Республіки зображені через призму сприйняття розумної, освіченої і неупередженої людини — Роберта Джордана. Цьому сприяє і той факт, що в цьому романі письменник — на відміну від попередніх творів, де все подавалось тільки через світосприйняття героя, — іноді бере слово сам і розповідає про те, чого ніяк не міг ані бачити, ані знати головний герой. Так з'являються сцени, яким у загальному ідейному задумі роману відведена досить значна роль. Вони органічно вписані в тканину роману, бо автор мислить і бачить подібно до свого героя. Але відчутна і певна обмеженість в осягненні суті історичних явищ, обумовлена масштабами мислення самого автора.

Вибір центральної ситуації роману, трагічної за своєю суттю, тісно пов'язаний з тим, що твір писався під свіжим і гострим враженням від поразки республіканців у боротьбі проти франкістів. Смисл операції, дорученої Джордану, зводиться до того, що вона має відбутися в точно визначений строк, загибель багатьох людей, якою оплачене її успішне виконання, не буде марною тільки в тому випадку, коли наступ відбудеться раптово для франкістів. Але ж Джордан у ворожому тилу перший бачить, що заколотники добре обізнані з планами республіканського командування, а коли так, то зовсім необов'язково підривати міст удень, ризикуючи життям партизан — адже фашисти вже сконцентрували свої війська там, де має податися наступ республіканців. Посилаючи Андреса до командування, Джордан не лише хоче попередити про нові обставини, а й сподівається одержати наказ, що відповідав би новій ситуації.

Проте змінити вже нічого не вдається. Нікому несила зупинити воєнну машину. Залишається тільки виконати наказ, що вже втратив будь-який сенс, виконати свій обов'язок. І Джордан виконує свій обов'язок до кінця. Разом з ним на смерть ідуть і партизани, найкращі сини й дочки іспанського народу.

Хемінгуей напружено шукає причин поразки Республіки. Однією з причин він вважає так зване «невтручання» західних демократій, яке розв'язувала руки фашистам, що одержували підтримку грішми, зброєю, військами не лише від гітлерівської Німеччини та Італії чорносорочечників, а й від інших капіталістичних країн.

Слід хоча б побіжно зупинитися на тому, як зображує письменник внутрішні сили революції, тобто як він показав іспанський народ. В «Подзвоні» вперше і востаннє з'являється в творчості Хемінгуея узагальнений образ — образ народу— складний, суперечливий, створений з глибоким проникненням у сутність національного характеру. Якщо досі в його творах момент істини був обов'язковий тільки для ліричного героя, то тут він уже обов'язковий для багатьох дійових осіб, які й складають портрет колективного героя — портрет іспанського народу.

Ми дізнаємося про минуле героїв, в усякому разі — про основні визначальні моменти їхньої долі. А водночас — і про незрілість, непідготовленість до цієї великої благородної справи революції певної частини громадян країни.

Зі сторінок роману постає важке життя іспанських селян. Недарма таку увагу приділено Пабло, недарма в центрі роману стоять дві майже самостійні вставні новели про жорстокість і смерть.

Чому Пабло перетворюється на боягуза і зрадника? Тому, що він став власником. Страшний внутрішній процес роз’їдає людину, селянина-власника, і це — з погляду письменника — також одна з причин поразки революції. Не випадковою і не спонтанною є жорстокість Пабло в епізоді розправи з фалангістами — вона теж відповідає якійсь частці його душі, стражденної і гнівної. В творі відчутний наголос письменника на жорстокості анархістів. І на тому, що до анархізму тяжіла значна частина селянства. І це також одна з причин поразки іспанської революції, Іспанської республіки, яку Хемінгуей так болісно переживав.

Пабло — представник не всього народу, а тільки якоїсь його частини — відсталого селянства. Йому протиставлено стільки благородних, мужніх людей, наділених природним розумом, добротою, відданістю революції. Це й Пілар, і Агустін, і Андрес, і хлопчик Хоакін, і старий Ансельмо — образи незабутні, героїчні, образи, які й складають колективний портрет іспанського народу, що бореться за Республіку, що ладен ціною власного життя зупинити фашизм.

Особливе значення має уривок, у якому розповідається про наругу, вчинену фашистами над Марією та її батьками. Це своєрідна новела, що не просто протистоїть розповіді про страту фашистів, внутрішньо обумовлює цю страту, робить зрозумілим гнів народу проти фашистів. І хоча Хемінгуей обстоює думку, що насильство породжує тільки насильство, що насильством не можна перемогти насильства, він розуміє, що в боротьбі з фашизмом іншого виходу немає і що обов'язок всіх чесних людей виступити проти фашизму, влитися в «материк» антифашистської боротьби людства. Однак здобути внутрішню свободу так не можна. Думка про це проходить через увесь роман і через численні його деталі. Фактично приреченим виступає не тільки герой, а й ширше — та справа, заради якої він жертвує життям.

Трагедія в «Подзвоні» постає і як загальнонародна, і як загальнолюдська. Трагічності протипоставлений людський героїзм. Героїзм партизан і всього іспанського народу. Саме ствердження героїчного діяння як засобу формування людської особистості і є тією ознакою, що ставить цей твір на особливе місце у творчому доробку Хемінгуея.

Вихід у світ цього роману став літературною подією. Незадовго до смерті, діставши в дарунок від автора примірник тільки-но видрукуваного «Подзвону», Фіцджеральд писав Хемінгуеєві, що це найкращий роман з усіх, які він знає.

Роман був зустрінутий неоднозначно. Реакціонери не могли пробачити письменникові його прогресивних переконань, його активної ненависті до фашизму. В гітлерівській Німеччині книжку цю спалювали на вогнищах. Водночас своє невдоволення романом висловлювала і прогресивна громадськість Америки. Група керівників іспанських ветеранів війни звинувачувала автора в тому, що він зобразив дійсність у викривленому світлі, не в усіх випадках правильно показав боротьбу іспанського народу. Письменникові закидали, що він обрав головного героя не з-поміж інтербригадівців, а також що він зобразив жорстокість народу в масових сценах. Не все в цих закидах справедливе, оскільки іноді нони грунтувалися на неглибокому прочитанні твору, на ставленні до нього як до історичної хроніки. Все ускладнювалось також живими емоціями безпосередніх учасників подій.

Уже під час другої світової війни цю книжку з повним правом було взято на озброєння в антифашистській боротьбі людства.

В художній скарбниці двадцятого сторіччя твір цей живе як один з кращих лірико-епічних романів нашого часу.

ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ

Під час другої світової війни і в перші повоєнні роки Хемінгуей пише в основному газетні кореспонденції. В кінці сорокових років він задумує твір, у якому хоче розповісти про війну все, що він знає. Робота триває кілька років, за намірами автора вона мала вилитися в три великих романи — про війну в повітрі, на воді і на суходолі. Але в 1948–1949 роках Хемінгуей потрапляє одна за одною в кілька катастроф, здоров'я письменника погіршується, часом йому здається, що він уже не встигне написати своєї великої книги. І в 1949 році Хемінгуей припиняє роботу над великим твором про війну й починає працювати над оповіданням, але в ході роботи твір розростається до роману, і в лютому — червні 1950 року в журналі «Космополітен», а у вересні — окремою книжкою в Нью-Йорку виходить новий твір письменника — «За річкою, в затінку дерев».