Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Це було позавчора. А вчора він виїхав з Трієста до Венеції старою дорогою, що йшла від Монфальконе до Латізани і далі рівниною. Шофер у нього був добрий, і він спокійно відхилився на спинку переднього сидіння, поглядаючи на місця, знайомі ще з юності.

«Тепер вони якісь не такі,— думав він. — Певно, тому, що не такими здаються відстані. Коли старієш, усе ніби меншає. Та й шляхи тепер кращі і куряви такої нема. Колись я проїздив тут вантажною машиною. Але здебільшого ми ходили пішки. Усе, про що я тоді мріяв, — це знайти хоч якийсь затінок на привалі та криницю на селянському подвір'ї. Ну й, звичайно, — канаву. Чимбільше канав».

Вони звернули з шосе і переїхали тимчасовий міст через Тальяменто. Береги зеленіли; на тому боці, де було глибше, сиділи рибалки. Підірваний міст відновлювали, лунко гупали клепальні молотки, а за вісімсот ярдів від мосту зруйнований дім і надвірні будівлі — все, що залишилося від вілли, яку збудував колись Лонгена, — показували, де скинули свій вантаж середні бомбардувальники.

— Подумати лишень, — сказав шофер. — У них де не побачиш який міст чи станцію — кругом аж на півмилі самі руїни.

— Звідси мораль, — відповів полковник, — не будуй собі вілли чи церкви і не наймай Джотто малювати фрески, коли та церква стоїть за вісімсот ярдів від мосту.

— Я так і знав, пане полковнику, що тут теж має бути своя мораль, — сказав шофер.

Вони поминули зруйновану віллу і виїхали на прямий шлях, обсаджений вербами; в рівчаках досі стояла темна вода, а на полях росли шовковиці. Попереду їхав велосипедист і читав газету, тримаючи її обома руками.

— Коли літають важкі бомбардувальники — інша мораль: відступи на цілу милю, — сказав шофер. — Правда, пане полковнику?

— А якщо керовані снаряди, то й на всі двісті п'ятдесят, — додав полковник. — Посигнальте-но велосипедистові!

Шофер посигналив, і той з'їхав на узбіччя, навіть не глянувши на них і не доторкнувшись до керма. Коли вони проїздили мимо, полковник висунувся, щоб подивитись, яку велосипедист читає газету, та заголовка не було видно.

— Як на мене, то тепер узагалі не варто споруджувати пишних будинків та церков і наймати отого — як ви його назвали?

— Джотто. Але це міг би бути й П'єро делла Франческа або Мантенья. І навіть Мікеланджело.

— Ви, певне, добре знаєте всіх отих малярів, пане полковнику?

Тепер вони їхали прямим відтинком дороги і, надолужуючи час, мчали з такою швидкістю, що селянські хати набігали одна на одну, зливались у суцільну смугу, і можна було розгледіти лише те, що видніло далеко попереду й рухалося назустріч. За боковим склом тяглася одноманітна холодна рівнина. «Не скажу, щоб я дуже любив швидку їзду, — думав полковник. — Брейгель був би невартий доброго слова, якби йому довелося спостерігати натуру з машини, що мчить на шаленій швидкості».

— Малярів? — перепитав він. — Ні, Бернхеме, я знаю про них небагато.

— Моє прізвище Джексон, пане полковнику. Бернхем поїхав відпочивати в Кортіну. Чудове місце, пане полковнику.

— Мене зраджує пам'ять. Пробачте, Джексоне. Так, місце там чудове. Годують добре. Пристойний догляд. І ніхто до тебе не чіпляється.

— Авжеж, пане полковнику, — погодився Джексон. — А я спитав вас про малярів через отих мадонн. Мені якось теж схотілося поглянути на картини, і я пішов до найбільшого музею у Флоренції.

— Уффіці чи Пітті?