Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— В тому готелі працює один мій товариш, тож він говорить, що цей чолов'яга випиває три-чотири чарки віскі, а потім сідає і пише щось мало не цілу ніч.

— От, мабуть, цікаво було б почитати ту писанину.

— Та мабуть, — сказав Етторе. — Хоч Данте, певно, працював інакше.

— Данте теж був vieux con[175],— сказав полковник. — Як чоловік, а не як письменник.

— Ваша правда, — погодився Етторе. — Ніхто з дослідників, крім флорентійців, не буде цього заперечувати.

— Начхати нам на Флоренцію, — сказав полковник.

— Ну, це не так легко, — зауважив Етторе. — Багато хто намагався, але мало кому вдавалось. А чому ви так не любите її, полковнику?

— Це важко пояснити. Коли я був хлопчиськом, там містився збірний пункт мого полку. — Він сказав по-італійському — de-posito.

— Тоді зрозуміло. В мене теж є причини не любити її. А ви знаєте якісь гарні міста?

— Так, — сказав полковник. — Ваше. Почасти Мілан, Болонья. І Бергамо.

— Чіпріані запасся горілкою на той випадок, якщо прийдуть росіяни, — сказав Етторе. Він любив круті жарти.

— Вони привезуть свою горілку. І не треба буде мита платити.

— А Чіпріані все-таки приготувався до їхнього приходу.

— Тоді він єдиний, хто готовий до цього, — сказав полковник. — Скажіть йому, щоб не брав від молодших офіцерів чеків на одеський банк, і дякую вам за відомості про мого співвітчизника. Я більше не забиратиму у вас часу.

Етторе пішов, а дівчина зазирнула в старі сталеві очі полковника і поклала обидві руки на його скалічену руку.

— Ти сьогодні добрий, — сказала вона.

— А ти дуже гарна, і я тебе люблю.

— Ну що ж, це приємно чути!

— Де ми будемо вечеряти?

— Мені треба подзвонити додому й спитати, чи можна мені не приходити на вечерю.