Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Отже, надворі,— сказала вона. — Спи собі надворі. А твої речі хай сплять зі мною.

— Добре, — сказав Роберт Джордан. — Залиш нас на хвилинку, — сказав він дівчині й поклав їй руку на плече.

— Чому?

— Я хочу поговорити з Пілар.

— Я мушу відійти?

— Так.

— Ну, що? — спитала Паблова жінка, коли дівчина відійшла до виходу й зупинилася коло бурдюка, дивлячись на картярів.

— Циган сказав, що мені слід було… — почав він.

— Ні,— урвала його жінка. — Він помилився.

— Якщо конче треба, щоб… — спокійно і все-таки через силу вимовив Роберт Джордан.

— То ти ладен зробити це, я бачу, — сказала жінка. — Ні, не треба. Я стежила за тобою. Ти вирішив правильно.

— Але якщо треба буде…

— Ні,— сказала жінка. — Кажу тобі, це не буде потрібно. Циган тобі такого нарає…

— Пабло може бути дуже небезпечний у своїй слабкості.

— Ні. Ти цього не розумієш. В ньому не зосталося вже нічого небезпечного.

— Не розумію.

— Ти ще дуже молодий, — сказала вона. — Колись зрозумієш. — Потім до дівчини: — Йди сюди, Маріє. Ми вже поговорили.

Дівчина підійшла до них, і Роберт Джордан простяг руку й погладив її по голові. Вона потяглася під його долонею, мов кошеня. Потім йому здалося, що вона от-от заплаче. Але її губи знову стулилися, і вона глянула на нього, вже всміхаючись.

— Тобі час уже спати, — сказала жінка Робертові Джордану. — Ти подолав сьогодні довгу дорогу.

— Гаразд, — сказав Роберт Джордан. — Я піду по свої речі.