Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— От і я так кажу, — підхопив Ансельмо. — Що ми повинні утрати цю війну. І добре було б виграти війну й нікого не розстрілювати. Щоб ми урядували справедливо і щоб кожен одержав свою пайку, залежно від того, як боровся. І щоб тих, хто бився проти нас, перевиховати так, щоб вони зрозуміли свої помилки.

— Нам треба буде багатьох розстріляти, — сказав Агустін. —  Силу-силенну,

Він міцно стиснув праву руку в кулак і постукав нею по долоні лівої.

— Краще б нам нікого не розстрілювати. Навіть ватажків. Краще б нам перевиховати їх працею.

— Я б їм знайшов працю, — мовив Агустін і, загрібши трохи снігу, поклав у рот.

— Яку, лиходію? — спитав Роберт Джордан.

— Два вельми гідних діла.

— Які ж саме?

Агустін взяв у рот ще трохи снігу й подивився на галявину, якою проїхали кіннотники. Потім він виплюнув розталий сніг.

— Vауа. Ну й сніданок! — сказав він. — Де той триклятий циган?

— Яке діло? — спитав Роберт Джордан. — Чого ж ти не кажеш, лихослове?

— Стрибати з літаків без парашута, — сказав Агустін, і очі його заблищали. — Це для тих, кого ми пожаліємо. А решту — поприбивати цвяхами до парканів.

— Ти кажеш мерзоту, — сказав Ансельмо. — Так у нас ніколи не буде Республіки.

— Коли я дивився на тих чотирьох і думав, що ми можемо вбити їх, я почувався, як та кобила, що чекає в загорожі на жеребця, — сказав Агустін.

— Але ти знаєш, чому ми їх не вбили? — спокійно спитав Роёерт Джордан.

— Знаю, — відповів Агустін. — Знаю. Але мене брала нетерплячка, як оту кобилу. Тобі не зрозуміти, якщо ти сам цього не відчував.

— Ти весь спітнів, — сказав Роберт Джордан. — Я думав, що зі страху.

— І зі страху теж, — сказав Агустін. — І зі страху, і з того іншого. Нема на світі нічого сильнішого за те, про що я сказав.

Так, подумав Роберт Джордан. Ми вбиваємо холоднокровно, а вони — ні, і ніколи холоднокровно цього не робили. Це їхня найсвятіша віра. Та, стародавня, що її вони мали ще перед тим, як нова релігія прийшла до них з другого кінця Середземного моря. Давньої віри вони ніколи не зрікалися, а лише затаїли й приховали її, даючи їй вихід у війнах та інквізиції. Це люди аутодафе — акту віри. Вбивати доводиться всім, але ми вбиваємо не так, як вони. А ти, подумав він, хіба тебе самого ніколи не поривало таке бажання? Хіба ти не відчував цього в Сьєррі? І під Усерою? І весь час, поки ти був в Естремадурі? І взагалі весь час? Que va, сказав він собі. Це було зі мною при кожному нападі на поїзд.

Облиш усі ці сумнівні літературні вправи щодо берберів та стародавніх іберійців і признайся, що тобі знайома радість убивства, як знайома вона кожному солдатові-добровольцю, заперечує він це чи ні. Ансельмо її не знає, бо він не солдат, а мисливець. Але і його не ідеалізуй. Мисливці вбивають тварин, а солдати — людей. Не обдурюй самого себе, подумав він. І не грайся в літературу. Ти давно вже заразився цим. І не думай погано про Ансельмо. Він щирий християнин. Рідкісне явище для католицької країни.