Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Три місяці?

Вона знову провела рукою по голові, цього разу зніяковіло, і він дивився на її волосся, коротке, густе й хвилясте, неначе жито під вітром на схилі пагорба.

— Мене поголили, — сказала вона. — Нас часто голили у в'язниці — у Вальядоліді. За три місяці лише настільки відросло. Я була в тому поїзді. Нас везли на південь. Потім багатьох в'язнів знову спіймали, а мене — ні. Я прийшла сюди з ними.

— Це я її знайшов. Заховалася між камінням, — обізвався циган. — Ми вже збиралися відходити. Ох, і бридка ж вона була. Ми взяли її з собою, але потім я не раз думав, що краще було б покинути її.

— А де той, що був тоді разом з нами? — спитала Марія. — Такий самий русявий, як ти. Чужинець. Де він?

— Загинув, — відповів Роберт Джордан. — У квітні.

— У квітні? Поїзд теж підірвали в квітні.

— Атож, — мовив Роберт Джордан. — Він загинув через десять днів по тому.

— Бідолаха, — сказала Марія. — Хоробрий був хлопець. А ти те саме робиш?

— Так.

— І поїзди теж підривав?

— Так. Три поїзди.

— Тут?

— В Естремадурі,— сказав він. — Раніше я був в Естремадурі. Там для нас роботи вистачає. В Естремадурі багато таких, як я.

— А чого ти прийшов сюди, в гори?

— Прислали замість того русявого. Я давно знаю ці місця, бував тут іще до війни.

— Добре знаєш?

— Ні, не дуже. Але я швидко звикаю. У мене є добра карта і добрий провідник.

— Старий, — вона кивнула головою. — То добрий чоловік.

— Спасибі,— сказав їй Ансельмо, і Роберт Джордан раптом усвідомив, що вони з дівчиною тут не самі, і ще усвідомив, що йому важко дивитися на неї — у нього навіть голос змінюється. Він порушив один закон із тих двох, яких слід додержуватись, щоб ладнати з людьми, що розмовляють по-іспанському: чоловіків частуй тютюном, а жінок не чіпай; і він відчув раптом, що йому байдуже. Чи ж мало є на світі такого, на що йому доводиться не зважати, навіщо ж зважати на це?